дитину від нужденності та, напевно, місіс Скетчерд погодиться – без перебільшення, ще й від гріха та зіпсутості.
Місіс Скетчерд киває на знак згоди.
– Отож у вас є можливість зробити добру справу з вигодою для себе, – веде далі він. – Від вас очікуватиметься годувати, одягати і вчити дитину до вісімнадцятирічного віку, а також, звісно, давати релігійну освіту, й ми щиросердо сподіваємося, що ви з часом не лише прихилитеся до дитини, а й ставитиметеся до неї, як до рідної. Вибрану дитину ви можете забрати безоплатно, – додає він, – на пробний період тривалістю дев’яносто днів. По закінченні цього терміну, якщо забажаєте, ви зможете віддати її назад.
У дівчинки, що стоїть поруч мене, виривається тихий звук, схожий на собаче скавучання, і вона бере мене за руку. Її долоня холодна й волога, мов жаб’яча спина. «Не хвилюйся, все буде гаразд…» – починаю я, але вона дивиться на мене з такою безвихіддю, що я змовкаю. Коли ми бачимо, як люди стають у чергу й починають підніматися сходами на сцену, я почуваюся, мов корова на сільськогосподарській виставці, на яку мене брав дідусь у Кінварі.
Переді мною зупиняється молода світловолоса жінка, худенька й бліда, і на вигляд серйозний чоловік із випуклим адамовим яблуком, вбраний у фетрового капелюха. Жінка робить крок уперед.
– Можна?
– Перепрошую? – кажу я збентежено.
Вона простягає руки. Он воно що. Вона хоче взяти Карміна.
Той зиркає на жінку й ховає обличчя на моїй шиї.
– Він сором’язливий, – говорю я їй.
– Привіт, хлопчику. Як тебе звати?
Він відмовляється підводити голову. Я його гойдаю.
Жінка обертається до чоловіка й каже м’яко:
– Очі можна вилікувати, як думаєш?
– Не знаю. Напевно.
Інші жінка й чоловік спостерігають за нами. Вона дебела, насуплена, вбрана у засмальцьований фартух, а в нього на кістлявій голові тоненькі пасма волосся.
– Як тобі оця? – каже чоловік, показуючи на мене пальцем.
– Не подобається мені її вигляд, – відповідає жінка, скривившись.
– Ви їй на вигляд теж не подобаєтеся, – шпигає Голландчик, і ми всі здивовано на нього озираємося.
Хлопець між нами відступає назад.
– Що ти сказав? – Чоловік підходить і стає перед Голландчиком.
– Вашій дружині не обов’язково таке говорити, – голос у Голландчика тихий, але мені чути кожне слово.
– А ти не втручайся. – Чоловік піднімає Голландчикове підборіддя вказівним пальцем. – Моя дружина може казати про вас, сиріт, усе, що їй, у біса, хочеться.
Лунає шурхіт, мелькає чорний плащ, і, наче змія із заростів, з’являється місіс Скетчерд.
– Що тут сталося? – Її голос тихий і рішучий.
– Оцей хлопець огризнувся на мого чоловіка, – скаржиться жінка.
Місіс Скетчерд дивиться спочатку на Голландчика,
