ну… живемо, як написано.
– Що Бог усе наперед спланував.
Я киваю.
– Хтозна. Поки що мені його план не подобається.
– І мені теж.
Ми сміємося.
– Місіс Скетчерд каже, що нам варто почати спочатку, – нагадую я. – Відпустити минуле.
– Я можу відпустити минуле, без проблем. – Він піднімає вовняну ковдру, що впала на підлогу, й укриває Карміна. – Але я не хочу забувати все.
За вікном я бачу три пари колій, паралельних тим, якими їде наш потяг, брунатних і сріблястих, а за ними – широкі рівні поля переораної землі. Небо ясне й синє. У вагоні смердить підгузками, потом і квасним молоком.
Попереду вагона місіс Скетчерд підводиться, нахиляється перекинутися словом із містером Курраном і знову випрямляється. Вона вбрана у свій чорний чепчик.
– Гаразд, діти. Прокидайтеся! – гукає вона, оглядаючись навкруги й кілька разів плескаючи в долоні. Її окуляри виблискують у ранковому сонці.
Навколо себе я чую тихе бурчання й зітхання, доки ті, кому пощастило поспати, потягуються, розминаючи затерплі кінцівки.
– Час опорядитися. У кожного з вас у валізах, які, як ви знаєте, лежать на полицях угорі, є змінний одяг. Старшенькі, будь ласка, допоможіть малим. Неможливо перебільшити важливість доброго першого враження. Чисті лиця, розчесане волосся, заправлені сорочки. Ясні очі й усмішки. Не метушіться й не торкайтеся свого обличчя. І що треба казати, Ребекко?
Цей сценарій нам знайомий: «Будь ласка й дякую», – каже Ребекка заледве чутним голосом.
– Будь ласка й дякую хто?
– Будь ласка й дякую, мем.
– Не починайте говорити, доки не заговорять до вас, а тоді кажіть «будь ласка» та «дякую, мем». Треба почекати доки що, Ендрю?
– Доки до нас не заговорять?
– Саме так. Не метушитися й чого не робити, Нормо?
– Не торкатися обличчя. Мем. Мем.
З сидінь долинає хихотіння. Місіс Скетчерд дивиться на нас.
– Вас це веселить, так? Навряд чи вам буде так само смішно, коли всі дорослі подякують: «Ні, спасибі, я не хочу грубої, недолугої дитини», і вам доведеться повернутися в потяг і їхати до наступної зупинки. Як думаєте, містере Курран?
Голова містера Куррана показується, щойно звучить його ім’я.
– Звісно ні, місіс Скетчерд.
Западає тиша. Не бути вибраним – це те, про що нам не хочеться думати. Маленька дівчинка на сидінні попереду починає плакати, й скоро я чую навколо себе придушені схлипування. На чільному місці місіс Скетчерд плескає в долоні й розтягує губи в щось на кшталт усмішки.
– Годі, годі. Не треба цього. Як майже з усім у житті, якщо поводитиметеся чемно й добре себе покажете, певно, на вас чекатиме успіх. Благочестиві мешканці Міннеаполіса сьогодні прийдуть до зали засідань зі щирим наміром забрати одного з вас – а може, й не одного – до себе. Отож пам’ятайте: дівчатка, акуратно зав’язуйте стрічки у волоссі. Хлопці: чисті лиця й розчесані чуби. Правильно застебнуті сорочки. Коли ми зійдемо з потяга,
