це пам’ятаю. У міс Ларсен був найгарніший почерк.
– Це ваша вчителька?
Вівіан киває.
– Хай як я старалася, у мене не виходило виписувати літери так, як у неї.
Моллі дивиться на ідеальні закруглення й поєднання ліній.
– На мій погляд, досить гарно. Бачили б ви мої кривулі.
– Я чула, що тепер чистописання майже не вчать.
– Ага, все на комп’ютері. – Раптом Моллі вражає те, що Вівіан написала слова на оцьому аркуші паперу понад вісімдесят років тому. «Чисті думки й добрі діла вкупі дають хороше життя…» – Багато що змінилося, відколи ви були мого віку, так?
Вівіан підводить голову.
– Напевно. Але більшість цих змін мене не стосуються. Я й досі сплю на ліжку. Сиджу на стільці. Мию посуд у раковині.
Точніше, це Террі миє посуд у раковині, думає Моллі.
– Я мало дивлюся телевізор. Ти знаєш, що комп’ютера в мене немає. Багато в чому моє життя точнісінько таке саме, як двадцять чи навіть сорок років тому.
– Мені шкода це чути, – випалює Моллі, а тоді відразу ж жаліє про це. Але, здається, Вівіан не образилася.
З байдужим виразом вона каже:
– Навряд чи я багато пропустила.
– Бездротовий Інтернет, цифрові фотографії, смартфони, фейсбук, ютуб… – Моллі загинає пальці. – Увесь світ змінився за останнє десятиліття.
– Але не мій світ.
– Ет, ви багато чого себе позбавляєте.
Вівіан сміється.
– Навряд чи фейстуб, хай що це таке, покращить якість мого життя.
Моллі хитає головою.
– Фейсбук. І ютуб.
– Однаково! – безтурботно каже Вівіан. – Мені байдуже. Я задоволена своїм тихим життям.
– Але ж буває й рівновага. Чесно, я навіть не знаю, як ви можете жити в цій… бульці.
Вівіан усміхається.
– А ти не соромишся висловлювати свою думку.
Моллі вже не вперше це чує.
– Чому ви не викинули це пальто, якщо воно вам не подобалося? – питає вона, змінюючи тему.
Вівіан бере пальто й розглядає його, тримаючи перед собою.
– Це дуже хороше питання.
– То що, покласти його до речей, призначених на пожертвування?
Складаючи пальто на колінах, Вівіан відказує:
– Ага… мабуть. Погляньмо, що там ще в цій коробці.
Потяг на Мілуокі, 1929 рік
Останньої ночі в потязі я погано сплю. Кармін прокидається кілька разів за ніч, дратівливий і вертлявий, і, хоч я й намагаюся його заспокоїти, він подовгу судомно плаче, будячи дітей навколо нас. Коли жовтими смугами починає вставати сонце, він нарешті засинає, поклавши голову на підігнуту ногу Голландчика, а ніжки – мені на коліна. Я цілком бадьора, через знервованість така сповнена енергії, що відчуваю, як моє серце прокачує кров.
