заволоділа містом. За кілька метрів від себе вже нічого не було видно. Скільки доведеться чекати? Кожна хвилина тягнулася, немов вічність. Складалося враження, що минула вже добра година. Насправді ж лише п’ять хвилин.
Несподівано я почув, як тріснула гілка. Зовсім недалеко. Серце зупинилося, я затамував подих, уважно дослухаючись до будь-якого шурхоту. Раптом удалині, у темряві, прорізалося світло. На хвильку я відволікся. Донісся шум машини. Так, то була маршрутка. Маршрутка, що, цілком імовірно, рятувала зараз моє життя. З жахом для себе я зрозумів, що водій не збирається зупинятися. Я запанікував. Із силою замахав руками й навіть вибіг на дорогу, тільки б він зупинився. Подіяло.
– Я вже не їду за маршрутом, – ліниво мовив водій.
– Мені байдуже, аби тут не стовбичити. – Я навіть не став чекати, чи він мене впустить. Забігаючи в маршрутку, я ще раз швидко озирнувся. Нікого. Лише гілля дерева, біля якого я щойно стояв, неприродно сильно захиталося. Так, неначе хтось щойно пройшов повз.
– Я вже їду додому, живу біля автовокзалу. – Він усе ще не зачиняв двері.
– Чудово, і мені туди, – відказав я, хоча жив у протилежній частині міста. – Зачиніть, будь ласка, двері. Холодно.
– Холодно? А мені парко. – Нарешті двері зачинилися. Я ще раз інстинктивно роззирнувся в салоні. Тут нікого не було. Нарешті я в безпеці.
Маршрутка поволі набирала швидкість.
Наступного дня із самого ранку я почав надзвонювати Віті. Це виявилося справою не з легких. Спочатку хлопець був поза зоною досяжності. Потім монотонний голос оператора сповістив про те, що «зараз абонент не може прийняти ваш дзвінок». Очевидно, у пацана це був не єдиний номер. Лише близько дванадцятої години мені нарешті пощастило. Голос у слухавці був сонним:
– Алло!
– Вітя?
– Вітя, – підтвердив молодий чоловік.
– Доброго дня! Мене звати Назар Якимишин. Ви знали Артема Заречнюка?
– А чому «знали»? – голос звучав так само апатично. – Я й зараз його знаю. – Відтак хлопець видав звук, що віддалено нагадав мені сміх.
– Мушу все-таки наполягти на слові «знали», – продовжив я. – Його недавно вбили…
– Що? Це взагалі хто? – перебив мене він. – Це що, якийсь жарт? – Схоже, сон від хлопця поволі відступав.
– На жаль, ні. Я займаюся цією справою, мені потрібно з вами поговорити, проте не по телефону. Де ми з вами могли б зустрітися?
– А ви що, з поліції?
Я не наважився брехати.
– Ні, проте зараз працюю на них. То де й коли ми можемо зустрітися?
Здавалося, цей Вітя все ще не міг утямити, що відбувається. Подумавши кілька секунд, він відповів:
– Можна зустрітися в кафе «1 + 1». Знаєте, де це?
– Так, приблизно знаю. О котрій? Зможете за годину?
– Зможу, я тут якраз недалеко живу.
– Чудово. Я
