style="font-size:15px;"> – Та це не обов’язково. – З виразу обличчя стало зрозуміло, що цих грошей він усе-таки потребував.
– Ти їх заслужив, – мовив я, – тому відмови не прийматиму.
– Як хочеш. – Стас чомусь навіть не глянув мені в обличчя. Лише пізніше я зрозумів його поведінку.
– Слухай, хочу ще дещо в тебе запитати. – Я нахилився ближче до нього й заговорив пошепки, аби нас не почула його мати.
– Та чого ти, – не дав мені розпочати Стас, – мама не почує, кажи нормально.
– Справа надто серйозна, не хочу ризикувати, – відповів я, не підвищуючи голосу.
Стас відмахнувся: мовляв, можеш не боятися, точно не почує. Та я продовжував так, як і почав:
– Хто б міг вивести мене на друзів Заречнюка?
– На друзів Заречнюка? А нащо тобі? – Стас відкоркував пляшку холодного пива та із задоволенням відсьорбнув.
– Ну, як «нащо»? Ти що, не знаєш, що відбувається? – Я аж здивувався цьому запитанню й навіть дещо образився на його байдужість.
– Ну, я знаю, що відбувається. – Він продовжував спокійно пити пиво. – Але ж ти співпрацюєш із поліцією. Хіба вони не можуть знайти цю інформацію?
– Можуть, звичайно. – Я вирішив не розповідати другові про Малашка. – Та ми розділили завдання, щоб було ефективніше. Це моє завдання. – Стас, здається, повірив моїм словам.
– Спробуй поговорити з Вітьком.
– З Вітьком?
– Так, це адмін того сайту, де я знайшов Заречнюка. Я знаю, Вітьок спілкується в реалі з багатьма із сайту. Тож цілком можливо, що він тобі щось розкаже.
Я записав мобільний хлопця. Це вже було щось. Ще трохи посидівши в Стаса, я відкланявся та поспішив до Лізи. За моїми підрахунками, я запізнювався майже на двадцять хвилин.
На вулиці продовжував накрапати невеликий дощ. «Добре, що нема грози», – міркував я. Чекаючи на зупинці на маршрутку, набрав номер Віті. Не пощастило: ніхто не відповів. Двічі прослухавши довгі гудки, вирішив подзвонити пізніше. За хвилину мені зателефонувала Ліза: мовляв, усі вже зібралися, чекають лише на мене. Я пообіцяв, що буду за десять хвилин. Попросив, щоб без мене не починали. Звісно, за цей час я приїхати не міг. Але не хотілося нічого пропустити. Уточнив, чи вже є Малашко. Ліза ствердно відповіла. Чи не хочу я з ним поговорити? Ні, не хочу. Цікавився просто так. Скоро буду…
Як я й розрахував, моє спізнення затягнулося на двадцять хвилин. Близько восьмої вечора я вже підходив до Лізиного під’їзду. Попри обіцянки відповідних служб відновити електропостачання до вечора п’ятниці, здавалося, що ніхто навіть і пальцем для того не ворухнув. Через тінь, що падала від великих дерев, яких було аж надто багато біля будинку, надворі видавалося ще темніше. Дощ не припинявся. Перед тим, як увійти в приміщення, ще раз озирнувся: майже порожньо. Лише двоє хлопчаків років десяти каталися на великах. Краєм ока, заходячи до під’їзду, серед дерев я помітив іще
