не покращився.
Мої спогади перервав телефонний дзвінок. Дзвонили з роботи: проект був чудовий, начальство неймовірно задоволене. Ну, що ж, дякую, Стасе. Обов’язково тобі перекажу.
Дуже скоро Ліза приєдналася до мене. За цей час я вже встигнув скупитися у «Фуршеті».[2] Сьогодні п’ятниця. Наступного дня приїдуть Лізині батьки, тож треба було підготуватися. Про ситуацію, що склалася, вирішили їм нічого не розповідати. Проте ми не були впевнені, що Катя мовчатиме. Навіть якщо дівчина й обіцяла хоч щось тримати в таємниці, вона однаково комусь розповідала це «по секрету». За те я ладен був її просто вбити.
– Що, не сподобалася лекція? – Ліза всміхнулася. Несподівано я помітив, що вона ще більше почала сутулитися. Таке бувало, коли вона надзвичайно стомлювалася та (або ж) сумувала. Тому не став звертати її увагу на цей факт.
– Та, ти знаєш, надто вже близько я знайомий із цією хворобою, щоби про неї ще щось слухати. – Я облизав сухі губи. – Неприємно стало.
– Зрозуміло, – протягнула вона.
– Ти думаєш, Катя нічого не розповість батькам?
– Ти знаєш, думаю, не розповість. Інакше вони точно заберуть її до себе. А вона надто боїться цього.
– А ти сама наполягатимеш на тому, щоб її забрали?
– Поки не знаю. Варто було б. Але насправді мені її шкода. Що вона там робитиме? – запитала Ліза, заходячи в маршрутку.
– Принаймні там буде безпечніше. Я вважаю, що її треба туди відвезти.
Ліза повела плечима. Далі ми не говорили. У маршрутці було досить гамірно, тож обговорювати нашу проблему було б недоречно.
Я роздивився. Транспортний засіб виявився не надто наповненим. Я помітив кількох сусідів. В останню хвилину встигнув забігти ще один чоловік. Він здавався якимсь метушливим. Очі були ніби налякані. Чолов’яга озирався в пошуках місця. Несподівано його погляд зупинився на мені. Очі часто закліпали. Він швидко відвернувся та сів на вільне місце біля нас.
У серці щось калатнуло. Десь я його вже бачив… Де? Ох, так! Я ж якось стежив за ним, запідозривши, що він мене переслідує. Він зустрічався з якоюсь жінкою біля Лізиного будинку. Він тоді теж так дивно глянув на мене. У голову знову прокралися неприємні підозри. Чоловік був невеликої статури, не надто старий. Руки видавалися досить сильними. Я намагався непомітно для нього добре його роздивитися. Однак не вийшло: він це помітив та запитально глянув мені в обличчя. Я повернув голову до вікна…
Чоловік вийшов на зупинці услід за нами. Ліза нічого не помітила. Я вирішив поки промовчати. Натомість дав їй пакет і, посилаючись на нагальні справи, про які буцімто забув, залишив її. Хотілося простежити за ним.
Однак не вдалося: варто було на кілька хвилин відволіктися, щоби попрощатися з Лізою, як незнайомець невеликої статури та із сильними руками безслідно зник…
То був папірець із наклеєними на ньому літерами. «Якщо ти не хочеш, щоб
«Фуршет» – мережа супермаркетів; у Рівному розташована в центрі, у ТЦ «Злата Плаза».
