ствердно похитав я головою. – До речі, вони знайшли ще один труп задушеної жінки.
Ліза замовкла. Унизу живота несподівано для мене самого заграло приємне бажання. Ні, не зараз. Я продовжив:
– Спочатку вони злякалися, що це може бути той самий убивця, що й цієї нашої сусідки. Це б, відповідно, означало, що вони мають справу з маніяком.
– Ну? – Ліза чекала на продовження моєї оповіді. Бажання відпустило мене.
– Проте почерк убивства зовсім не той. До того ж фактично вони вже вийшли на слід убивці.
– Ну, і хто це? – Від хвилювання її дихання пришвидшилося. Чомусь саме в цю мить я звернув особливу увагу на її світло-коричневу родимку на лівій щоці. Колись Ліза розповідала мені, що в дитинстві через неї страшенно комплексувала. Більше того, її не раз дражнили діти. Потім усе те якось забулося, та Ліза однаково продовжувала ненавидіти ту родиму пляму. Та особисто мені вона надзвичайно подобалася ще з першої нашої зустрічі. Я продовжив розмову, кинувши перед цим до рота печиво.
– Малашко не сказав, проте натякнув, що хтось із її знайомих. Не знаю.
– Ну, гаразд, це краще. – Ліза відставила чашку вбік. – Слухай, знаєш, що мені сказала Катя? – Вона не стала чекати, поки я відповім. Дихання її знову пришвидшилося, голос став значно тихішим: Ліза не хотіла, щоб почула молодша сестра. – Катя сказала, що майже відразу після того, як я поїхала з тобою в лікарню, хтось подзвонив у двері. Вона не відчинила. Потім, коли вже зустрілася з тими двома, вона бачила того типа, що розглядав нас у бінокль.
– Що?!
– Вона впевнена, що він не бачив, як вони йшли з дому. Він курив неподалік від свого під’їзду.
– Виходить, це точно він. Навіщо ж йому було приходити до неї, коли нікого не було вдома, та ще й коли настала темрява? Дивись, – я теж говорив тихо, проте надто збуджено та швидко, – він зіштовхує мене зі сходів, бо боїться, що я повідомлю про нього в поліцію. На щастя, з’являються сусіди, і це йому заважає. Зате він простежує, що ти їдеш зі мною до лікарні. Знаючи, що Катя лишається сама, вирішує до неї піти.
– Але навіщо йому це потрібно?
Я замислився. У мене була лише одна відповідь:
– Бо він хоче її вбити…
З Малашком ми домовилися зустрітись увечері в Лізи вдома. Він таки погодився, щоб я брав участь у розслідуванні. Цьому в першу чергу сприяв наш дільничний поліціянт Федюкевич (як ви пам’ятаєте, вони з Лізою знали одне одного. Вона й попросила його замовити слідчому за нас слівце). Окрім того, Малашко остаточно здався, дізнавшись, що я приятелюю з Артемом Віннічуком – працівником патрульної поліції. Вони були малознайомі, проте слідчий усе більше сприймав нас за своїх.
Отже, зараз ми перебували в Лізиній вітальні. Нас було п’ятеро: я, Ліза, Малашко, Ярик та Федюкевич. Чисто на автоматі я розглядав кожного поліціянта.
Малашко мені геть не подобався: говорить ніби і ввічливо, але завжди якось грубувато. Навіть риси обличчя він мав якісь жорсткі. Губи надзвичайно тонкі,
