style="font-size:15px;"> – Я не знаю насправді, що думати. Мені не хочеться розмірковувати над цим, бо якщо він якось із тим пов’язаний, то мені точно не жити.
– Чому ти так вирішив?!
– Він – мент. Він може з-під землі дістати. Навіть може прийти в лікарню, і його без проблем до мене пропустять…
– Ні, Назаре! Ти що? Не лякай мене так! – У неї ще більше пришвидшилося дихання. Ліза явно дуже злякалася.
– Я не хочу повідомляти в поліцію про те, що сталося. Розумієш чому?
– Так, розумію… Але що ж робитимемо?
– Ще не знаю. Головне зараз – подзвони Каті та Антону і їдь швидше додому. За мене не хвилюйся. Тут я в безпеці.
Вона швидко набрала номер Каті… Та навіть після третього довгого дзвінка Ліза не почула відповіді…
Катя занепокоєно ходила квартирою. Ліза щойно поїхала з Назаром у лікарню, дівчина ж тепер не знала, куди себе подіти. Надворі гриміло. Час від часу помешкання освітлювалося від блискавки.
Сестра наказала лягати спати. Та хіба ж можна так просто лягти спати після всього, що сьогодні трапилося?! Та й узагалі після всього, що трапилось останнім часом? Спочатку те вбивство, свідком якого став Назар. «Хоча він каже, що нічого не бачив, але ж він усе-таки знайшов той труп», – так вважала Катя. З одного боку, усе те було таким моторошним, з другого, – настільки ж цікавим… Потім отой придурок, який за ними постійно стежить… До речі, з вівторка! Затим Назарові розбірки з ним… Буде що розповісти друзям…
У двері подзвонили. «Цікаво, хто це може бути? Так пізно… Невже Ліза повернулася?» Дівчина побігла до дверей. Пролунав іще один дзвінок, Катя поклала руку на замок… «Стоп. Ліза що, не взяла ключі?…» Катя зіщулилася, подивилась у вічко, проте за дверима було надто темно. «Дивно, – подумалося, – сьогодні ж дядько Василь відремонтував світло. Знову, певно, якийсь придурок викрутив лампочку».
– Хто там? – крикнула вона. – Лізо, це ти? – Та у відповідь ззовні почулося лише непевне шарудіння.
Надворі ще з більшою силою вдарив грім.
Заграв мобільний. Катя здригнулася, проте відразу побігла до телефону.
– А, привіт! Ну нарешті я дочекалася від тебе дзвінка!.. Слухай, мені стільки треба тобі розповісти! Ти не уявляєш, скільки всього трапилося!.. Назар у лікарні!.. Зустрітися? Зараз? Давай, може, завтра, а то ж он гроза назріває… Ну, або ж приходь до мене. Прийдеш? Хоча ні, стривай. Давай усе-таки я вийду, бо скоро прийде Ліза. Не треба, щоб вона бачила нас разом… За десять хвилин? Так скоро? Ти встигнеш?… Добре, виходжу за десять хвилин… Обіцяю не запізнюватися!..
Цього року літо дивувало частими зливами. Сонце постійно ховалося за хмарами. Вечір літа більше нагадував зимовий. О четвертій-п’ятій годині вже ставало досить темно. Блискало та гриміло майже щодня.
Сьогодні двадцять дев’яте червня. Надворі знову похмуро та збирається на дощ. Десята година ранку.
– Не розумію, як я одразу не второпав, що це вона?! – Слідчий Малашко приїхав зі своїм напарником Яриком на місце вбивства невідомої
