почерк.
– Цілком можливо… Ну ось іще один мотив для вбивства. Тільки тоді це, певно, уже точно не його брат… Ну, гаразд, дякувати Богу, ми недаремно сюди прийшли. Хоч щось знайшли. Як ми не помітили цього минулого разу?
– У книжках, напевно, ніхто й не порпався. Ну, що ж, тепер ходімо до Світлани Слинько, подруги вбитої. Вона просила не запізнюватися, бо мусить вести дитину до лікаря. До речі, ти не повіриш. Ця Світлана Слинько живе поряд із тим будинком, де жила вбита, і… – Малашко підняв палець угору, потягнув дещо інтригу, примусивши напарника аж затамувати подих, – поряд із будинком, де живе отой Назар, котрий знайшов тіло Тьоми.
– Та ти що?! – Ярик аж підняв брови від здивування.
– Ну, точніше кажучи, не сам Назар, а його дівчина. Проте він у неї часто буває.
– А звідки ж така оперативна та вкрай цікава інформація? – Ярик усміхнувся.
– Наш дільничний Федюкевич знає все про всіх у своєму районі. Молодець хлопець. Думаю, з таким успіхом скоро піде на підвищення. Окрім того, дівчина Назара працює шкільним психологом. Вони з Федюкевичем часто спілкуються з проблемними учнями, а їх у тій школі чимало.
У Ярика вкотре задзвенів телефон. З виразу його обличчя було цілком зрозуміло, що новина не надто добра.
– Що там сталося?
– Що сталося, питаєш? – У слідчого явно зіпсувався настрій.
Малашко нетерпляче та напружено кивнув.
– Новий труп невідомої жінки. Сказали: зовсім молода. Задушена мотузкою.
На деякий час запанувала мовчанка.
– На Костромській, – додав Ярик. – Треба їхати.
– Отже, так: я до Слинько, а ти їдь подивися, що там. Я до тебе потім приєднаюся. Намагатимуся швидко.
– Домовилися.
– Ну, все. – Малашко ще раз роздивився довкола. – Тут наче більше нічого немає. Їдьмо. – Зачиняючи двері, подумки додав: «Чорт забирай!»
«Знову вони!» – злякано подумало дитя.
У шкільному коридорі нікого не було: усі ж бо на уроках. Дитина років десяти похилила голову та йшла, майже притиснувшись до білої стіни. Назустріч простували дві старшокласниці, з цікавістю щось обговорюючи. Побачивши дитя, вони перервали розмову. Погляд їхній не обіцяв нічого доброго. Дитина ще дужче притиснулася до стіни. Кроки її сповільнилися, серце закалатало сильніше. Страх паралізував думки. Злі та нахабні очі недобре вп’ялися в неї. Лихі глузливі посмішки. Ще мить – і по лобі посипалися болючі щиглі. Маля затулило голову рукою та намагалося відбиватися. Натомість у відповідь лунав лише здавлений та все такий же глузливий сміх.
– Та пішли ви! – зі злістю нарешті крикнула дитина.
– Ш-ш! Тихо, ти що… – Старшокласниця притиснула пальця до рота. В одному з кабінетів хтось доторкнувся до ручки дверей.
– Тікаймо, – швидко й водночас тихо мовила дівка до другої. За мить вони вже сховалися за рогом… З класу вийшла вчителька мови.
– Ти чого кричиш?! Чого не на уроках?
Та
