позирку старшого по службі.
– Там нічого нема, – дещо грізно промовив слідчий. – Іди займайся своєю роботою, – процідив він, махнувши рукою в бік людей, що стояли неподалік. – Іди допитай он народ!
– Слухаю! – відказав поліціянт та знехотя пішов.
– Малашко Андрій Степанович, – представився він. – Слідчий. – Бабуся стояла, заховавши півобличчя в хустку, та про щось думала. – Ви чуєте мене? – промовив Малашко. Вона стрепенулася.
– Ох, так, вибачте, – стиха промовила бабця. – Просто страшно якось так стало… Цей труп… А це таки вбивство?
– Так, це вбивство… Не хвилюйтеся, немає сенсу. – Він не знав, як іще можна заспокоїти шоковану людину, яка знайшла труп. – Я не запитуватиму багато. Наскільки я зрозумів, нічого й нікого підозрілого ви не бачили, убиту не знаєте, так?
– Так, – знову стиха відповіла бабуся.
– Ви ніколи не бачили цієї жінки? – спитав Малашко, укотре в житті запитавши себе, чому літні люди навіть улітку дуже тепло вдягнуті. Чи то бояться захворіти, чи то що?…
– Ні, вона точно не з нашого двору, я тут усіх знаю.
– Можливо, вона до когось приходила? – Слідчий уважно розглядав допитувану. Типова бабуся років вісімдесяти, дуже смаглява стареча шкіра. Вдягнена в старий одяг. На безіменному пальці обручка. «Це ж треба, стільки років людині, а й досі каблучку носить!»
– Ні, точно ні. Принаймні не в нашому дворі. Я на пенсії, а зараз літо – я постійно сиджу на свіжому повітрі. Тому точно можу сказати, що ніколи її тут не бачила.
– А ви що, узагалі не йдете з двору? Поїсти, скажімо.
– Ну, чому ж, іду. Та й чоловікові теж треба зготувати… – Бабця підняла брови. – А, ну хіба що в цей момент вона й могла пройти…
– Так, тут усе зрозуміло. Отже, ви гуляли із собакою й знайшли тіло.
– Так. – Вона подивилася йому в обличчя. – Скажіть, а це може бути маніяк? – Очі її розширилися від цієї думки.
Слідчий спохмурнів, ковтнув слину й відповів:
– Ні, навряд. Принаймні подібних убивств поки що не було, а отже, говорити про те, що це маніяк, ранувато… Отже, ви гуляли із собакою…
– Так, – закивала головою стара з усе ще розширеними очима.
– А вранці ви вигулювали собаку?
– Вигулювала, але не тут. Я ненадовго вийшла. Поводила його біля під’їзду й завела додому.
– А вчора ввечері ви де гуляли?
– Тут, на цьому ж місці… теж, як і сьогодні, – закінчення фрази вона промовила зовсім тихо.
– Не дивіться туди… – Бабця відвела погляд. – Отже, нічого незвичного не бачили й не чули?
– Узагалі нічого незвичного не бачила й не чула. І вночі теж. Я погано сплю. Часто опівночі сиджу на балконі. І цього разу так було. Але нічого я не чула… Ні, нічого… Точно. – Бабуся задумливо похитала головою.
– Добре, дуже вам дякую. Якщо щось
