вбивці, що невблаганно швидко та напрочуд легко наближалися до мене…
Я зрозумів, що мені кінець…
Отямився вже в лікарні. Біля себе побачив стурбоване обличчя Лізи. Поряд стояв чоловік у білому халаті (як виявилося потім, мій лікар).
– Що трапилося? – Я здивувався, наскільки слабким був мій голос.
– Ти в темряві впав зі сходів, – відповіла Ліза. – Тебе знайшли наші сусіди з першого поверху. Вони почули твій крик і відразу прибігли на допомогу. – Ліза говорила досить тихо: у палаті були ще пацієнти, вони спали.
– Так, ви впали, – спокійно сказав лікар. – Ми провели потрібні обстеження, з вами все гаразд. Щоправда, моя вам порада – переночувати в лікарні. Так мені буде спокійніше. – Він усміхнувся.
Моя голова боліла, проте потроху я починав згадувати все, що сталося в під’їзді. Мені стало моторошно. Я зрозумів, що мене хотіли вбити. Якби не ті люди, що дивом опинилися поблизу… мене, можливо, тут не було б. Я на хвильку заплющив очі.
– Ну, я піду, – мовив лікар, записавши щось у моїй картці. – Можете ще трохи поговорити, але недовго. – Він знову всміхнувся та вийшов із палати.
– Як ти почуваєшся? – змучено, але спокійно спитала Ліза.
– Нормально, але трохи болять голова та ребра.
– Ти досить сильно вдарився. Щастя, що нічого не зламав. Набив чимало синців, але нічого не зламав. – Вона всміхнулася.
– Так, мене непросто зламати, – сказав я, сам не тямлячи, чи то до неї, чи то хотів тим заспокоїти себе.
Відтак подивився на її, як завжди, миле й таке виснажене тепер обличчя. Темне волосся спадало трішечки нижче плечей. Вона любила розпускати волосся або ж збирати його у хвіст. Мені більше подобалося її вільно розпущене волосся.
– Лізо, – тихо промовив я, – нахилися до мене. – Пацієнти спали, проте я хотів бути певен, що мої слова почує лише вона.
– Що таке? – Вона виконала моє прохання.
– Мене… Мене хотіли вбити.
– Що? – Її очі збільшилися від подиву, вона різко підвелася. – Я не ро…
– Опустися. Тихо. Не кажи нічого.
Вона знову нахилилася. Я відчував, як калатає серце в її грудях.
– Мене хтось зіштовхнув зі сходів, – прошепотів я їй у вухо. – Якби не ті люди, я не знаю, чи був би живим.
Ліза відсахнулася від мене, мов ошпарена.
– Що ти таке кажеш?! – пошепки, але досить чітко вимовила вона.
– Так, це так.
Вона знову схилилася біля мене.
– Починаючи з дня вбивства, я чітко відчував, що за мною стежать, проте не міг зрозуміти, хто й навіщо. Я не бачив нічого підозрілого на квартирі у вбитого, я не чув і не знаю абсолютно нічого, що могло б якось виявити вбивцю. Тому не можу зрозуміти, навіщо за мною стежити. Часом я навіть думав, що помиляюся, настільки безглуздою мені видавалася сама думка про це. Проте сьогодні
