style="font-size:15px;"> – Є ще щось? – відразу поцікавився він.
Я вагався.
– Що ще? – Я мовчав. – Пам’ятайте: я розслідую два вбивства. Будь-яка інформація може виявитися корисною. Окрім того, ви не маєте права нічого приховувати.
Я здався й розповів. Більше того, також поділився думками про те, що за мною стежать. Малашко уважно вислухав.
– Чудово, – серйозно та задумливо мовив він. – Справа з кожним разом стає все більш заплутаною.
– Можу я піти з вами до того чоловіка? – Я навіть не очікував від себе такого запитання.
Слідчий на хвилину задумався.
– Даруйте мою цікавість, проте в мене є підозра, що мене хочуть позбутися, – слово «вбити» я просто не зміг вимовити, – тому мені б хотілося знати все, що відбувається в розслідуванні.
– Розумієте, це не дозволено. Я не можу вам усього розповідати. Не забувайте про таємницю слідства.
– Так, я все розумію, але зрозумійте й ви мене. – Я благально подивився на слідчого.
– Я обіцяю, що буду тримати вас у курсі подій… Окрім того, якщо все так серйозно, вас потрібно забезпечити охороною. – Малашко раптом замислився. – У принципі, до того чоловіка можемо піти разом… Потім подумаємо про вашу охорону.
За кілька хвилин ми вже дзвонили в його двері. Знову ніхто не відчиняв. Слідчий постукав.
– Відчиніть, поліція!
У відповідь тиша. Малашко постукав іще раз, уже гучніше. Раптом ми почули, як відчиняються сусідні двері. З квартири вийшла старенька бабця в темному засмальцьованому домашньому халаті. Від неї повіяв запах домашніх страв: саме зараз вона, очевидно, щось готувала.
– Я почула ваші гукання, – непевно почала вона. – Ви з поліції? – Малашко показав посвідчення. – Я просто хотіла сказати, що сусід учора ввечері кудись пішов, і відтоді я не чула, щоб він повертався. Розумієте, у нього щось із замками чи то з дверима, і коли він відчиняє та зачиняє двері, це завжди дуже шумно. Навіть уночі прокидаєшся.
– Отже, ви хочете сказати, що він пішов учора ввечері та більше не з’являвся?
– Так.
– А коли він пішов? – поцікавився я. – О котрій годині? Ви не пам’ятаєте?
– Чому ж, пам’ятаю, – усміхнулася вона, відверто радіючи, що може надати цінну інформацію, – десь о пів на десяту чи навіть близько десятої. Десь так. Точно. Я якраз о цій порі вже лягаю спати.
Слідчий запитально подивився на мене. Я зрозумів, що він має на увазі, і похитав головою.
Так, він цілком міг на мене напасти.
– Ну, невже я багато прошу? – Ліза була просто в розпачі. – Лишень не бачитися з цією людиною.
Незадоволена Катя сиділа на дивані, склавши на колінах руки. Сестра вже годину «читала їй лекцію».
– Я не розумію, чому тебе так до них тягне. Ну, добре, якщо ще просто бачитися зі Світланою. Ще півбіди. Ви давно знайомі. Ну, а цей?
– Ну, от я якраз і пішла
