довго розмовляють? Гм…» Раптом він побачив, як силуети підвелися. Йому здалося, що всі вийшли з кімнати. Чоловік не помилився. Світло вимкнули. Натомість, як він міг зрозуміти, увімкнули на кухні. Він іще більше занурився в темінь під деревом. За якийсь час із під’їзду вийшов дільничний поліціянт. З ним було ще двоє. Вирази обличчя у всіх були надто стривожені.
У куточках губ незнайомця з’явилася ледь помітна посмішка… Чоловік із перснем уже хотів був іти, та раптом побачив знайоме обличчя. Довелося знову заховатися. «Що, у біса, він тут робить!» – раптом вихопилося в нього. А проте занадто тихо, щоб можна було почути.
Молодий чоловік швидкою ходою пройшов повз нього до під’їзду Лізи й уже за мить сховався за дверима.
– Заходь. – Я привітався з другом, як завжди, рукостисканням.
– Привіт!.. Здоров, Лізо! – Стас знав, що вона вдома, хоч і не бачив її наразі.
– Привіт! – гукнула вона з кухні.
– А де Катька? – Стас роздивився навколо.
– Ми посварилися, вона тепер не виходить із кімнати. Дується. Ходімо на кухню, пригощу цукерками з чаєм, – так само озвалася з кухні моя дівчина.
– О, чудово! Дякую. А я якраз страшенно замерз. Щось не за погодою вдягнувся. Справжнісінька осінь на вулиці, слухайте! – Стас потер руками, намагаючись їх зігріти.
– Ну, ти дійсно вдягнувся, як на пляж: футболка та брюки. Ти б іще шорти натягнув! – Я розсміявся.
Стас ледь гмикнув, проте теж усміхнувся. Останнім часом у нього був не дуже гарний настрій: не клеїлося з роботою. Він уже надто довго сидів без діла. Я намагався знайти для нього щось у нас на фірмі, та не вдалося. Криза не дозволяла брати на роботу зайвих людей. Я сам ледь утиснувся на свою посаду: вдалося-таки пройти жорсткий конкурсний відбір. Стасові тоді не пощастило. Було дві вакансії, та взяли мене й Антона, мого двоюрідного дядька.
Ми увійшли на кухню. Сьогодні він прийшов допомогти мені з одним із моїх проектів. На роботі був завал, а минулі події просто вибили мене з колії. Я нічого не встигав. Гроші за проект домовилися розділити.
Цю ніч я збирався провести в Лізи. Щось не хотілося залишати дівчат самих. На вихідні мали приїхати їхні батьки, лише тоді я зможу спокійно їх залишати. Ліза була цілком серйозно налаштована таки відправити Катю разом із батьками. Проте аж ніяк не через витівку малої напередодні: надто боялася за вкрай непосидючу та допитливу сестру. Моя інтуїція підказувала, що Ліза мала рацію.
– Ну що, уже є підозрювані? – Ліза поставила перед Стасом тарілки з цукерками й печивом та чай. – Дякую. – Він підсунув чашку ближче й із задоволенням сьорбнув гарячої рідини.
– Є троє, навіть четверо. – Я теж присів біля Стаса, поставив біля себе чашку з чаєм, насипав цукру.
– Ого!
– Даремно, Назаре, ти відмовився від охорони. – Нарешті Ліза примостилася поряд зі мною.
– Лізо, мені ще не вистачало, щоб мене охороняли.
