становищем. За це його, власне, мали б звільнити. Як мінімум. Проте ходять чутки, що він добре комусь заплатив і залишився на службі. А чому він тебе зацікавив?
– Він веде те розслідування.
– А, те подвійне вбивство? Чув. Кажуть, заплутана справа… Малашко, певно, якоюсь мірою має бути задоволений через смерть того хлопця, як там його?
– Артем Заречнюк, – нагадав я. – Що ти маєш на увазі під «задоволений»?
– Ну, як? Колись, десь півроку тому, у них був конфлікт. Заречнюк вплутався в якусь бійку в барі. А там був Малашко. Вони побилися. Потім Заречнюк отримав чотирнадцять діб за хуліганство. Малашко тоді був дуже незадоволений, що хлопець отримав мало.
– Та ти що! А нам він нічого про цей випадок не розповідав. – Мені ставало все цікавіше.
– А що там розповідати? Нічого особливого там у принципі нема, – байдуже мовив Артем. – Я теж вважаю, що цей придурок мало отримав. Він чинив спротив поліції, між іншим.
– А цей Ярик, його напарник. Що ти можеш сказати про нього?
– Що можу сказати?
Я ледь кивнув головою на знак підтвердження мого запитання.
– Та ще менше, ніж про Малашка. Ярик у нашому місті взагалі недовго працює. Раніше працював у Львові.
– Чому переїхав?
– Не знаю. Без поняття. – Артем загледівся на молоду дівчину, яка щойно ввійшла до бару. Її відразу ж зустрів хлопець. Артем відвернувся. – Ти йому особливо не вір. Цьому Малашку, – продовжував. – Не знаю, наскільки то правда, що про нього розповідають, проте вважаю, що диму без вогню не буває. Окрім того, цей Малашко відомий своїм нестійким характером. Часом буває досить неврівноваженим. На мій погляд, таким не слід працювати в поліції. – Артем допив каву. – Ну, добре, бігтиму. Дякую за каву.
– Та будь ласка, – я всміхнувся. – Дякую за допомогу.
– Пусте. – Артем махнув рукою. – Ти йдеш?
– Ні, я ще посиджу.
– Ну, добре, тоді бувай. – Ми потиснули один одному руки, і він швидкою ходою пішов, на виході ще раз кинувши погляд на дівчину.
Я ж залишився зі своїми роздумами. «Малашко – вбивця. Малашко – вбивця», – крутилося в моїй голові. «Неврівноважений, мутний тип…» – повторював я подумки слова Артема. Неврівноважений. Що ж робити?
Недаремно він мені одразу не сподобався. Запитати його про ту справу, за яку його ледь не вигнали з роботи? А якщо розізлиться? І потім не захоче розповідати про хід розслідування? Але ж цікаво було б побачити його реакцію на це запитання. А якщо він усе-таки пов’язаний з останніми двома вбивствами? Малашко з убитим були знайомі… Це ж треба… Аж надто підозрілим видається те, що він навіть і словом не обмовився про знайомство з хлопцем.
Заречнюк когось шантажував. Невже Малашка? Малашко вбивця! Тоді ми всі в небезпеці. Я, Ліза, Катя… Та навіть Федюкевич, Ярик… Той, хто швидше докопається до істини в цій справі. Ні, певне, запитувати поки що не варто. Натомість у мене з’явилась ідея.
Я вийшов із кафе та попростував до
