одинадцятеро нас – заснули. Серед решти хтось, можливо, куняє (але западаючи в сон недостатньо глибоко, бо це не врятувало його від того, що трапилося потім), інші ж залишаються цілком бадьорими.
– Влаштовуються у своїх гніздечках, – підказав Алберт.
– Точно! Влаштовуються у своїх гніздечках. – Дженкінс помовчав, а потім не без мелодраматичності додав: – От тоді це й трапилося.
– Що трапилося, містере Дженкінс? – перепитав Алберт. – У вас є якісь припущення щодо цього?
Дженкінс довго не відповідав, а коли нарешті почав, чимало веселості пропало з його тону. Слухаючи його, Алберт уперше зрозумів, що під своїм дещо театральним флером Роберт Дженкінс наляканий не менше за самого Алберта. І виявив, що йому це байдуже; це робило літнього автора детективів у добряче виношеному піджаку справжнішим.
– Дедукція у найчистішому вигляді є в історіях про таємницю замкненої кімнати, – почав Дженкінс. – Я сам написав колись трохи таких – більше, ніж трохи, якщо бути цілком чесним, – але ніколи не очікував, що сам у таку історію потраплю.
Алберт дивився на нього й не міг придумати жодної відповіді. Йому зненацька згадалося оповідання про Шерлока Голмса «Пістрява стрічка». В тому оповіданні отруйна змія потрапляла до знаменитої замкненої кімнати крізь вентиляційну продухвину. Безсмертному Шерлоку Голмсу навіть не довелося збуджувати всі свої мозкові клітини, щоби це розгадати.
Але якби навіть усі горішні багажні відсіки в їхньому літаку були повні отруйних змій – геть забиті ними, – де поділися трупи? Де поділися трупи? Знову в нього почав уповзати страх, він немов ліз угору по ногах до пахвини. Алберт подумки відзначив собі, що ще ніколи в житті він не почувався менш схожим на уславленого стрільця Козира Кавснера.
– Якби йшлося тільки про літак, – тихо продовжив Роберт Дженкінс, – гадаю, я міг би накидати певний сценарій, врешті-решт, останні років двадцять п’ять я саме цим заробляв собі щоденний хліб. Бажаєте вислухати один з таких сценаріїв?
– Звичайно, – кивнув Алберт.
– Дуже добре. Скажімо, якась тіньова урядова організація, типу «Шопи»,[90] вирішила провести якийсь експеримент, і ми в ньому піддослідні. Зважаючи на обставини, метою цього експерименту є документування впливу жорсткого ментального та емоційного стресу на групу пересічних американців. Вони, ті науковці, які проводять цей експеримент, закачують у бортову кисневу систему якогось роду снодійний засіб без запаху.
– А такі штуки існують? – запитав Алберт, причарований.
– Існують, аякже, – сказав Дженкінс. – Діазалін, це раз. Метопромінол, це два. Я пам’ятаю, як читачі, котрим було приємно вважати себе «серйозними», насміхалися з романів Сакса Ромера про Фу Манчу.[91] Називали їх надуманими мелодрамами найганебнішого ґатунку. – Дженкінс спроквола похитав головою. – Зараз, завдяки біологічним дослідженням і параної таких абревіатурних
«The Shop» – вигадана Стівеном Кінгом секретна служба США, яка фігурує в кількох його творах.
Sax Rohmer – один з псевдонімів англійського письменника Артура Генрі Ворда (1883–1959), під яким він написав півтора десятка романів про пригоди кримінального генія китайського походження Фу Манчу.
