style="font-size:15px;"> – Ви вгадали, діду, як завжди. Інколи мені здається, що ви і думки мої знаєте. Чи не так? – посміхнулася до нього.
– Та ні, то ти вже мені багато зайвого приписуєш. Я такий же смертний чоловік, як і всі інші. А в тебе для твоїх роздумів є якісь причини?
– Немає, просто так згадалося. Скільки років уже не згадую, а тут – неначе в кіно. Усе так швидко пробігло перед очима. І чому воно? Аж страшно стало. Їй-богу! Провела чоловіка на роботу, наварила їсти дітям і згадала, як було вставати колись вранці, коли їсти всі хочуть, а ніде і крихітки немає. Стала на вулиці і ніби знову побачила, як оце тут виносили наше добро… І коли воно забудеться? Та ну його, те життя! – Вона витерла сльози. – Навіть чомусь наші пани та інші, кого вислали з села, на думку прийшли. Може, за селом сумують, хто живий зостався.
– Як не сумувати? – дід задумався і собі на хвилину. – Хороші у мене відносини були з тими панами. Зі Слухацьким, Юницьким, з Рудановським я мало не породичався. З Полянським ми все про козаків наших розмовляли. Багато чого він про них знав. У них усе по роду передавалося, з покоління у покоління. Молодці вони були! Давній його прародич Андрій сотником колись був нашої козацької сотні. На початку вісімнадцятого століття тут було п’ятсот виборних козаків, та в кожного ще помічник. Та і не село тут було, а містечко. Я і сам багато про козаків читав ще до революції. Хороший журнал раніше був – «Киевская старина», багато чого цікавого там писали. Колись буде час, то і тобі розкажу про давнє. З паном Драчевським ми часто говорили. Крутий характер мав, усе хотів показати, що в політиці краще за мене розбирається, але я з ним не сперечався, бо у нього звання вище було – дворянин. Міг, звичайно, про своє розказати, але не сперечався. Пан Маркевич тут рідко бував, а після сімнадцятого і взагалі все продав, неначе щось знав зарані, та в Чернігів, казали, переїхав, чи, може, і далі. А от Павелка і зараз згадую. До чого чоловік розумний був! Приїжджав сюди рідко, але збиралося тут у нього поважне товариство, навіть нас із батьком інколи запрошував. Говорили і про політику, про врожай, і про те, як людям простим живеться. За всіх уболівав. Коли застрелився, то різне почали говорити, але щоб такий розумний чоловік і просто так собі кулю в голову пустив, бути не могло! Ми з батьком після того були в Петрограді, зустрічалися там з одним його приятелем, який інколи до нього в село навідувався, то він розказував, що наш Павелко повинен був у царя стріляти, але не зміг чи не погодився, тому і застрелився сам. От такий чоловік був! А чому саме він і хто ті люди, які змушували його це зробити, невідомо. Не розкрив він свою таємницю. А таємниця була, бо на надгробному камені написано його прізвище, ім’я, по батькові, коли народився, коли помер і ще такі слова: «Как и почему?» Цілий той камінь, слава богу, нікому не потрібний був, і могила ціла. Так і покоїться зараз наш Павелко у своєму саду під високою грушею. А може, камінь дуже важкий, тому і не поглумилися над його могилою нові хазяїни.
Конец
