стояли у церкві перед вівтарем – вінчалися. Потім за довгими столами сиділи гості, на столах повно їжі, вистачало і випивки, старости збирають дарунки, всім показують, притопують і приспівують при тому, діти заглядають у вікна, а старші, кого не запросили, стоять на вулиці, чекають, коли вийдуть танцювати. Бабусі придивляються, хто як одягнений та чи правильно все робиться. Діди поглядають на молодиць та вуса потирають, бо де й береться молода кров, яка з жаром розтікається по старому тілу. Дівчата співають, її до молодого проводжають. А Мар’яна нишком сльози витирає, так боїться чужої хати, ще більше свекрухи та першої ночі з чоловіком, бо Федір до болю стискає її руку. Батьки радісно проводжають, задоволені і дарунками, бо вдома ще дві дівки. Рахують придане: десять десятин землі, троє жеребців і кобила, дві корови, тільна телиця, свині, десятків два овець, гусей, курей, овес, пшениця… «Вистачить», – підбиває підсумок батько. Нічого, що їй сімнадцятий, а йому двадцять, справляться, не маленькі. Перед Мар’яниними очима промайнуло дитинство, велика сім’я, де всі працювали. До роботи звикали змалку. З п’яти років пасли гусей, старші – свиней, овець. Стомлювалися, звичайно, з нетерпінням чекали обіду, бо після нього можна було відпочити цілу годину. А до вечора знову боліла спина, палило на сонці засмагле за літо обличчя, ноги ледь ішли з поля додому. Та ніхто не скаржився на втому, бо ні батько, ні мати самі не говорили про неї.
Відшуміло весілля, а за ним пішло нове життя. Спогади швидко змінювалися, немов німе кіно, яке вона вже декілька разів бачила. Перед очима Мар’яни постав вершник із батогом, він підганяв худобу, яку щойно вигнали з її двору, залишивши пустими хліви і клуні, а під парканом на вулиці сидів Федір з розсіченим обличчям, яке не можна було впізнати від пилу та крові. Розгублена Мар’яна весь час благала Господа зглянутися над ними, нещасними. То була найжахливіша осінь. Але це був тільки початок роботи нової влади. Забирали людей, де одних чоловіків, а де – цілими сім’ями. Брали і панів, і куркулів, і середняків – усіх, хто чинив опір. Потім почали брати всіх, хто не хотів іти в колгоспи. Куди забирали і чому ці люди стали ворогами, ніхто не міг зрозуміти. Дітей у сім’ях тоді було багато, то їх залишали на старших. Залишали і на родичів, коли більше ні на кого було, а в родичів і своїх вистачало. Але ніхто не відмовляв, хоч і був тяжкий час та велика скрута. У середняків також забрали землю, залишивши тільки по сімдесят соток. Кого не вислали, ті ще довго чекали, жахаючись кожного стукоту у двері чи у вікно вночі, а вдень постійно оглядалися, чи не йдуть активісти та комісари і за ними.
Заходило на холоди… У Мар’яниному погребі залишалося трохи картоплі та інших овочів, які лежали в кутку невеликою купкою, у клуні – зерна на дві випічки хліба, п’ять курей у курнику та молоденька теличка у хліву. Оце було і все, що залишилося їхній із Федором сім’ї на всю зиму. У багатьох і того не було, а вона записалася в колгосп. Це був 1929 рік. У той час, щоб якось врятувати свої сім’ї, Федір та ще кілька чоловіків
