відміряють!» – кричала, мов на кладовищі. Вирівнявся Дем’ян, витер піт і Сава, прийшовши до тями. Ніби проснулися червоноармійці та забігали по двору. Зарипіли двері у клуню, у хлів, усе виносили і виганяли. Проня голосила, поки і їй не дісталося, потім, опустившись навколішки під хатою, не в змозі кричати і плакати, мовчки дивилася, як винесли з хати скриню з одежею і все інше, що їм було до вподоби. Проводжаючи своє добро на вулицю, щоразу жалібно вигукувала: «Помилуй, Господи! Помилуйте і ви, люди добрі!»
– Дивіться мені, щоб добре підчистили все у цього куркуляки, – командував далі Дем’ян, незважаючи ні на що. – Та його самого не забудьте, руки в’яжіть, перед возом штовхайте, потім у губчека направимо, там таких, як він, уже багато! – чути було його, тепер задоволений, голос переможця.
Саву із зв’язаними руками погнали по вулиці слідом за худобою.
– Проню, Маню!.. – хрипів та озирався він. – Прощавайте, бо чи побачимося!.. Доню, знайди свого Миколу, він у губчека, кажуть, може, чим допоможе.
– Дідько тепер тобі допоможе, – заржав, мов кінь, Дем’ян.
– А ти, тітко, чого слідом біжиш? – гримнув на Проню Данило так, що аж слина з рота бризнула. – Женіть їх у хату бідняків! Нехай у такій ще попробують пожити! Тоді, може, і взнають, за що пролетаріат бореться!
Проня схопила менших дітей, а Маню, Григорія та старого Савиного батька штовхала перед собою, щоб не кидалися більше на бандюг, щоб не дай боже і їх не забрали. Отак бігли вони в хату бідняків, які теж допомагали розкуркулювати, бо були в комбіді. Бігли швидко з рідної оселі, закриваючись час від часу рукою від болючих радянських батогів.
Коли під вечір вулиця почала стихати, переходячи на тихий плач і стогін, Проня сиділа на призьбі під чужою старою хатою зі своїми меншими дітьми, які просили їсти, і тихо шепотіла: «Боже всемилостивий, за що ж так караєш? Де ти, Матінко Божа? – крізь сльози поглядала на небо. А побачивши Мар’яну, хата якої була навпроти через дорогу, покликала її: – Йди-но сюди! Треба щось робити!»
– Знати б що, – відповіла молода жінка. – Уже сьогодні вечеряти нема чого. У мене навіть з печі все на воза забрали і молоко з глечика випили. Помремо ми! – зажурилася та заплакала й собі.
– Треба в Чернігів рушати. Сава просив знайти Миколу. Може, він чим допоможе. Мені тільки б Саву відпустили, згодна вже і на таку хату, аби живий був. Піди, Мар’яно, з Манею, ти бідова, може, знайдете того жениха червоного, чорти б його забрали. Рушайте завтра вдосвіта, бо коли відправлять, не дай боже, на Сибір, тоді вже пізно буде. А ми з Федором з дітьми будемо.
Наступного дня, коли ще й не почало світати, Мар’яна і Маня рушили в дорогу. Маня весь час розказувала, як вона покохала Миколу на все життя, як він двічі приїздив до неї ввечері, як боялася, щоб батько не побачив, як Микола присягався їй у коханні, цілував ніжно, аж груди її розривалися від тої любові, якою жила всі ці роки.
Вона то витирала сльози, то прикладала руки до
