і пішов далі порати худобу. Наполегливо кричали ще голодні свині, кури хотіли якомога швидше вискочити зі свого курника. Мар’яна заходилася біля печі. Приготувала гарячий суп і обід дітям, склала торбину чоловікові. Цю роботу вона знала добре, бо змалечку все бачила, допомагала, а потім і сама робила ще в батьківській хаті. І наварити, і напекти вміла смачно. Поклала чоловіку півхлібини, шматок сала, часнику, цибулину, декілька огірків та пляшку молока.
Федір доїдав суп, а на вулиці вже гукали його Грицько та Петро, які разом працювали.
Коли вийшла проводжати чоловіка, хлопці, поздоровкавшись, давай кепкувати з неї:
– Ну де ти, Мар’яно, оце взяла? Чи ти чогось об’їлася, поки Федя гайки на паровозах крутить? Невже такий великий апетит нагуляла? То що ж далі буде? Ми так багато не заробляємо, і Федя тоді тебе не прогодує.
Не встигла вона і слова вимовити у відповідь, як почувся голос тітки Лисавети з-за сусіднього паркану.
– Ті троє серед зими в одних чоботях бігають, а вони ще стругають.
Мар’янине обличчя почервоніло, мов хлюпнули в нього густою фарбою, а чоловіки теж зніяковіли, бо не вдалися цього разу їхні жарти, на які ніхто ніколи не ображався.
– Ой, дивіться, тітко, щоб тут лад був, поки ми приїдемо, бо зараз модно виховувати несвідомих людей, то ми з вас і почнемо, а то, можливо, і на поруки візьмемо. Спочатку словом, потім ділом – двері в хату зав’язати можна, ворота дьогтем помазати, як колись робили, шибки у вікнах зафарбувати, фарбою кріпкенькою, тією, що вагони фарбують, для нас це не робота, а вам «приємно» буде. А як будете тут чемненько себе вести, то і ми перед вами картузи зніматимемо.
– Молоді ще дуже, щоб мені розуму вставляти! – кричала зі свого двору тітка Лисавета.
– Зараз молоді вчать, старі мовчки ходять, це тільки ви собі таке дозволяєте. Кричите тут зранку – і на кого? На пролетаріат, тітко! А з цього можна дуже великі висновки зробити, так років на десять.
– Здорові та дурні. Щоб вам язики повсихали! – лаялася не дуже стара Лисавета.
У відповідь хлопці засміялися, а тітка сховалася в сіни і щось іще бурмотіла з-за порога. Вони попрощалися з Мар’яною, пішли вулицею далі, продовжуючи жартувати, бо такої були вдачі. Вона також поспішала, бо до її двору вже наближалися корови. Прийнявши до гурту і її Муську, пастух на коні погнав корів на поле, пастися до самого вечора. А Мар’яна ще раз поглянула поперед череди на дорогу, але чоловіки були вже далеко. Так проводжала вона свого Федора десять років. Почалося це з повальної колективізації. До того село жило, можна сказати, звичним життям. Жили тут сім панів зі своїми сім’ями. Не всі, правда, жили постійно, були й такі, що приїжджали сюди тільки влітку. А пан Павелко лише інколи навідувався, на державній службі був – членом Державної думи. Заможних селян, яких пізніше куркулями назвали, було сімей дванадцять чи навіть більше. Мар’яна чомусь почала пригадувати їхні прізвища: Левенець, Соломаха, Ковшар, Гончар, Сошенко, Дубрівних
