напад, коли йому було за сімдесят, а тоді такі речі є нормою.
– То що ти думаєш? Лорен?
Мерібет затулила обличчя руками. Плануючи вихідні, вона зазвичай відчувала себе як авіадиспетчер, але зараз просто не могла втримати літак у небі.
– Я не знаю. Можна я не братиму в цьому участі? Поки все не скінчиться?
Він зобразив захисне поле навколо неї.
– Ти в бульбашці.
Прийшли черговий лікар та медсестра з каталкою.
– Ви оберете м’яке заспокійливе? – запитала медсестра.
– Я надаю перевагу сильному, – сказала Мерібет із кам’яним виразом обличчя.
Поки її готували до перевезення, Джейсон стиснув їй руку та попросив не хвилюватися, адже все буде добре. Він завше так казав. Мерібет ніколи не вірила цим словам, хоч вона завжди цінувала в людях простодушний оптимізм; це врівноважувало її звичку, як казав Джейсон, завжди сидіти немов на голках. Зараз вона хотіла вірити в його слова. Дуже хотіла. Проте, коли Джейсон нахилився й поцілував її в лоб, вона відчула, як він тремтить, отож їй стало цікаво, чи він сам вірить у те, що каже. Але потім заспокійливе далося взнаки й усе стало таким добрим і м’яким. Вона почула, як Джейсон сказав: «Я люблю тебе». Вона відповіла, що також його любить. Або вона думала, що сказала, а насправді просто уявила це.
У катетеризаційній лабораторії настрій був світлим та веселим, наближалась одинадцята година п’ятничного вечора. Рентгенолог і медсестри обмінювалися жартами, а Мерібет спостерігала за цим крізь наркозний туман. Вона відчувала натиск, коли вставляли катетер, але не відчула, як його вживили до її серця.
Коли наркоз перестав діяти, у Мерібет з’явилося тепле відчуття, дивне, але не зовсім неприємне.
– Ви можете покашляти, Мерібет? – запитав хтось. Вона покашляла.
– Чудово.
Вона щось відчула, щось дивне, бо її ніхто не попереджав, як саме вона почуватиметься після операції.
– Що сталося? – жінка почула, як хтось це запитав.
– У неї падає тиск! – відповів хтось інший.
Настрій змінився так несподівано, як літнє небо, раптом заступлене хмарами. Потім усе відбувалося дуже швидко. Не було ніяких сирен, різких рухів. Маска на лиці. В останню мить, перше ніж упасти в темряву, Мерібет подумала – не зі страхом, а радше з благоговінням, – як легко все закінчується.
3
Вона розплющила очі. Вона не могла дихати. Дихала, але не відчувала цього.
Яскраве світло падало їй на обличчя. Мерібет кліпнула очима. Спробувала щось промовити, але не змогла.
Це був сон?
Але вона відчувала, що це відбувається насправді. Їй було дуже холодно. Хтось увімкнув кондиціонер? Навіщо? Вона не впевнена, що зараз літо.
Мерібет знову прокинулася. Яскраве світло все ще падало на неї.
Вона досі не могла розмовляти. Вона мертва? Вона сподівалася, що ні, бо почувалася жахливо. Може, це пекло.
Вона нібито не вірила в пекло.
Її щока свербіла. А щелепа боліла. Вона невиразно зрозуміла,
