style="font-size:15px;"> – Навіщо тобі допомога моєї мами?
– Вона – ще одна пара рук. І близнята її люблять.
– Чудово. Двійнята проводять дорогоцінний час із бабусею, а я стаю третьою особою в їхньому вихованні. – Вона хотіла сказати четвертою, але не зробила цього.
Коли таксі доїхало до центру, Мерібет кортіло розвернутися та поїхати назад до лікарні. Зазвичай вирішення питань із мамою забирало в неї весь запас терпіння. А цей день не був звичайним.
Джейсон боязко торкнувся її плеча.
– Усе гаразд?
– Ти завжди питав, чому я постійно як на голках? – запитала дружина.
Він кивнув.
– Ось чому.
«Ласкаво просимо додому, матусю! Швидше одужуй!» – було написано на грубому пергаменті, прикріпленому до вхідних дверей. Мерібет ось-ось побачить своїх дітей. Вона не бачила їх уже тиждень, якщо не брати до уваги відео, які записував Джейсон для неї кожного дня на доказ того, що вони живі. Вона за ними сумувала. Сумувала гірко, примітивно й дико. Але тепер, стоячи на порозі, жінка відчувала себе паралізованою страхом. Може, їй не варто було просити Джейсона залишити їх удома сьогодні.
Джейсон відчинив двері.
На столі стояла ваза з ліліями з супермаркету, а поруч – величезний стос листів. Страх посилився.
– Мерібет, це ти? – вона почула голос своєї матері. Стало ще лячніше.
– Це я, – промовила вона.
– Лів, Оскаре, ви чули? Матуся приїхала!
З’явилася її мати, одягнена в осінню колекцію Chico для жінок певного віку. Вона лагідно обійняла Мерібет, а потім трохи відійшла, щоб подивитися на неї, тримаючись за серце.
– Моя бідолашна дівчинко.
Тоді вибіг Оскар. Він стрибнув на неї з криками: «Матусю!»
Вона не думала, що похитнеться. Але її груди були такими слабкими, а Оскар стрибав, ніби цуценя. Зовсім трохи потримавши його на відстані, Мерібет зарилася лицем у його волосся, вдихаючи той хлоп’ячий пітний аромат, який ніколи повністю не зникав, навіть після ванни.
– Привіт, мамо.
Лів вийшла, роблячи обережні балетні крочки та контролюючи кожен дюйм свого тіла, ніби леді. Мерібет на секунду побачила жінку, якою колись стане її чотирирічна донька. Це змусило її відчути невиразну тугу.
Мерібет кинулася, воліючи обійняти доньку, але Лів легко поцілувала її у щоку та відступила. Торік, коли Мерібет мала гострий розлад травлення, Лів була холодною з нею, аж поки вона не повернулася до норми.
– Усе добре, крихітко, – промовила вона. – Це все ще я.
Лів зморщила носика, ніби не до кінця їй повірила. Мерібет також не була впевнена у власних словах.
5
Виписка з лікарні, дорога через увесь центр міста, приїзд додому – це все виснажило Мерібет, тож вона дозволила собі трохи подрімати. Коли прокинулася, навколо було незвично тихо як на їхню оселю, що не мала товстих стін, котрі приглушували б галас сімейного життя.
Вона покликала Джейсона, який
