Усе марно.
Нікому його каяття не потрібне. Вона прийшла за ним і не відступиться.
– Відчепися від мене! Відпусти мене! Благаю! Ти ж уже доволі поглумилася наді мною, удосталь помстилася. Згубила мою справжню любов, звела зі світу єдину, кого я кохав…
Автєєв заплакав. Мовчки. Лише сльози котилися по запалих щоках, щезали в заростях вусів, знову виникали на опущених донизу кінчиках, зривалися й капали на підлогу.
Кап, кап, кап…
Звуки здавалися гучнішими, ніж коли бився головою, долинали зсередини й боляче лупили по виснажених нервах.
– Ти й так уже забрала все, що могла! – закричав Автєєв і зірвався на ноги.
Хотів ще щось гукнути німому зображенню, але так і завмер.
«Не все вона забрала», – блискавкою пронизало мозок.
Лишилося життя.
Його життя.
Нікчемне й нікому не потрібне.
І йому теж.
Тільки хіба це плата за бажаний спокій? І чи буде там спокій?
Надто мізерною здавалася ціна за очікуване благо.
Ні, самим лише життям він не відкупиться.
– Душу мою хочеш?! – закричав на повен голос. – Так забирай її. Усе одно нічого там не лишилося! Згоріло все! Гадаєш, я боюся тебе? Ні, не боюся! Я вже давно нічого не боюся. Мені нічим боятися.
Автєєв стиснув кулак і щосили вдарив по ненависному образу.
Руку по лікоть обпекло нестерпним холодом, скло майже нечутно розсипалося на дрібні скалки, знадвору разом із порожнечею увірвалася пекельна стужа.
Пекельна стужа.
Порівняння дике до абсурдності. Але страх, навіть не страх, а панічний жах витіснив думки.
Нічого не тямлячи, Автєєв відсахнувся від вікна, капець злетів, і підошву також обпекло холодом. Підскочивши, немов наступив на розпечене вугілля, він щодуху кинувся до дверей. Наткнувся на них із розгону всім тілом, і його відштовхнуло назад.
Двері були замкнені. Навіть не замкнені (замок ні при чому), вони неначе вросли в одвірок, і відчинити їх було неможливо.
Пастка замкнулася, виходу немає. Порятунку теж.
Автєєв обернувся.
Марія стояла біля столу. Тепер він бачив її повністю, на весь зріст. Камін за її спиною палав на повну силу, тільки тепла в ньому більше не було. Навіть язички полум’я здавалися неприродно синіми й холодними.
Утім, можливо, це ілюзія, обман зору, бо бачив Автєєв їх крізь колишню дружину. Вона заступила камін і мала б загородити його від очей. Але безтілесний обрис не міг затулити вогонь, лише надійно гасив тепло, яке той мав дарувати. Вбирав його, наче губка, не випускаючи назовні й краплини.
– Задоволена? Досягла свого?
Замість слів із рота виривалися пара й незрозуміле буркотіння. Але такими дрібницями годі перейматися. Коли схоче, вона його зрозуміє. Навіть говорити нічого не треба. На те вона і є нечистою силою.
Нечистою силою, а може, душею, яка заблукала або ж свідомо не побажала залишати цей світ,
