розгледіти дитяче ліжечко й невеличкий клунок у ньому. Поряд на стільці, притулившись сивою головою до бильця, дрімала нянечка.
– Бідне дитятко, – прошепотів граф. – Та ще й незаконнонароджене. Що на нього очікує в цьому жорстокому й несправедливому світі? Нічого доброго…
Це було єдине, що залишилося в нього від Надії.
Горло стиснуло спазмом, защеміли очі. Поки не розчулився повністю, Автєєв поспішив до сходів.
Гроза припинилася. Далеко на обрії ще мигтіли несміливі спалахи, однак грім, що супроводжував їх, зачаївся, принишкнув і більше не наважувався порушувати тиші. Небо поволі звільнялося від хмар, у просвіті між ними інколи визирав блискучий серпик щербатого місяця.
Повітря просякло вологою, тільки тепер вона не пригнічувала, а додавала свіжості. Дихалося легко, легені наповнювалися цілющим нектаром, що підбадьорював і додавав наснаги.
Під тьмяним світлом ліхтаря краплинки на траві виблискували, немов дорогоцінне каміння. Іноді поодинокі каплі зривалися з дерев, потрапляли за комір, але й вони не дратували, а здавалися приємними.
Природа насміхалася, показуючи, який чудовий світ і життя в ньому, даруючи наостанок радість, коли вона вже геть не потрібна.
На доріжці було майже сухо. Гравій увібрав надлишок вологи, і лише місцями, де її зібралося забагато, поблискували невеличкі калюжі.
Автєєв дійшов до каплички, що стояла на околиці сільського цвинтаря, поряд із родовою усипальницею власників маєтку. На верхівці склепу, наганяючи потойбічний жах, розпростер крила висічений із каменю хижий птах. Від його вигляду Автєєву завжди ставало не по собі, і він намагався оминати цвинтар. Коли ж ухилитися від зустрічі було неможливо, як під час похорону тестя, відводив очі, не наважуючись спасти очима на погляд зловісного монстра. Провісника смерті, як він вважав завжди.
Зараз чи не вперше Автєєв сміливо, без внутрішнього тремтіння, подивився на кам’яного птаха. Мерцям, нехай навіть потенційним, негоже боятися демонів. Недалекий час, коли доведеться познайомитися з ними ближче, тож для чого відтягувати?
Орел байдуже глядів повз чи крізь нього, не проявляючи ні поблажливості, ні цікавості. Він був вищим від дріб’язкових проблем, не бажав опускатися до швидкоплинного, коли в його розпорядженні перебувала вічність.
Двері каплички відчинилися важко, з натугою, вони опиралися й не бажали впускати. Усередині переважав важкий дух цвілі й вологи, що різко контрастував із зовнішньою свіжістю, нагадував про тлінність усього й навіював безнадію.
До того ж було парко й душно. Автєєв спітнів і навіть пошкодував, що привид Марії не зміг увійти в Божу обитель і залишився чекати знадвору.
Розгрібши купу сміття, серед якого, крім пилу, переважали листя й пелюстки квітів від погребальних вінків, Автєєв підняв важку дубову ляду, посвітив у чорний отвір і, обережно намацуючи щаблі драбини, почав поволі спускатися.
Невдовзі
