можна двічі втратити честь?
Подумав, але виправляти не став, лише відсьорбнув трішки з чарки й продовжив.
«Надія подарувала мені надію. Дивно звучить: «Надія подарувала надію». Але саме так. Лише любов до Надії змусила мене відкласти пістолет і прохати руки байдужої мені жінки. Її батько знав про мій стан. Утім, його це не лякало. Грошей у нього вистачало, і його вабив мій титул.
Рік, проведений у глибинці, здався мені вічністю. Я ненавидів тестя, дріб’язкового й недалекого скнару, терпіти не міг його дочку, яка успадкувала весь його негатив. Єдиною радістю для мене були листи, які я час від часу, дуже рідко, отримував від Надії. Її слова, сповнені справжнього почуття, утішали мене. Коли ставало геть несила терпіти, я перечитував їх знову й знову. Лише вони тривалий час утримували мене від фатального кроку. Думка покінчити з усім і завершити те, на що я не зважився раніше, не давала спокою, спокушала мене й вабила постійно.
Навіть донька не спромоглася стати відрадою. Через ставлення до її матері я не міг пробудити в собі батьківських почуттів і маленьку безневинну крихітку сприймав лише як необхідний атрибут сімейного життя. Думки й помисли мої витали надто далеко. Я начебто й не жив, лише мріяв про життя, уявляючи, яким воно могло б бути.
Надія з’явилася після смерті тестя. Не та Надія, яку я кохав, а та, котра дарувала можливість справдитися найзаповітнішій мрії. І коли настав час, я не вагався…»
Війнуло холодом, привид здригнувся. Напевне, розгадав, про що він думає, проте залишився на місці.
Автєєв зрозумів, що часу лишилося небагато. Терпіння Марії вичерпалося.
Він не став описувати, як убивав дружину: кому потрібні зайві подробиці? Згадав лише, як уклав крихітку в корзинку й викинув в озеро з уже студеною, майже замерзлою водою.
Далі у своїй сповіді знову повернувся до Надії.
Почуття розділилися. Нестямна любов до Надії й люта ненависть до вбитої жінки переплелися між собою. Суміш із супротивних почуттів затуманила мозок, текст утратив послідовність, став малозрозумілий. Тепер у ньому переважали емоції, інколи протилежні й не пов’язані між собою.
Час було завершувати знущатися над собою й ставити крапку. Не лише на аркуші, а й узагалі…
«Вона вважає, що домоглася свого. Напевне, так. Але все одно на її не вийде. Помучимося разом. Я – у пеклі, а вона – тут. І невідомо, кому з нас буде гірше…»
Перечитувати написане не став. Вийняв із шафи скриньку, у якій зберігав найцінніше, поклав зверху згорнутий у рулон аркуш. Трішки повагався, зняв із мізинця золоту обручку з власною монограмою. Ту обручку, яку подарував Марії на весілля і яку відібрав у неї, коли вона була мертва. Вкинув обручку в скриньку й замкнув її золотим ключиком, що висів на шиї.
Наблизився до дверей.
– Я готовий, – сказав не обертаючись.
Двері скрипнули й повільно відчинилися, немов невидимий лакей спочатку відімкнув їх, а потім відкрив
