знову ж таки через нерви. Вони напружилися, немов струна. Навіть у голові гуділо, як трапляється, коли вітер забереться в церковний дзвін…
Поряд нікого не було й не могло бути, тому він звертався до привиду. Але той нічого не відповідав і відповісти не міг. Єдине, на що він був здатний, – мовчки спостерігати, або, за бажання, напустити нестерпної стужі.
– Скільки часу минуло, а нічого не змінилося, – гірко констатував Автєєв. – Усе, як і раніше. За життя ти була такою самою: мовчазною, похмурою й холодною. Навіть смерть тебе не виправила. Чому ж кажуть, що горбатого могила виправить? Брешуть, напевне? Нікому вірити не можна…
Голос у підземеллі лунав тихо, незвично приглушено, буцімто вологі стіни вбирали його в себе, залишаючи назовні лише незначну дещицю. За інших обставин подібне здалося б моторошним, однак Автєєв сповна випив свою чашу страху, і такі ефекти його більше не проймали.
Ще кілька сильних ударів, і, нарешті, камінь піддався. Далі пішло швидше.
Вирубавши невеликий отвір, – більшого й не потрібно, – Автєєв ледь протиснувся крізь вузьку щілину й опинився в тісному закапелку, схожому на келію ченця-відлюдника. Стояти в ньому можна було лише зігнувшись, а простягався він не далі, ніж на кілька кроків.
Навіть не келія – могила. І то в прямому, а не в переносному значенні. Тіло, що в ній перебувало, наочно це доводило.
Марія, справжня Марія, а не її подоба, що очікувала зовні, нікуди не поділася. Вона перебувала там, де він її залишив, і в тому самому положенні. Її вигляд майже не змінився. Тіло не зотліло, лише шкіра на обличчі потемнішала й зморщилася, нагадуючи спечене яблуко чи здуту повітряну кульку. Незрячі очі ховалися в темних провалах, нижня щелепа відвисла, зумівши зберегти вираз безсилої люті й приреченості – останньої прижиттєвої емоції, яка опанувала жінку, коли руки Автєєва зімкнулися на її шиї.
Під ногою хруснуло. Він необачно наступив на руку покійної, і тоненькі, обтягнуті майже прозорою плівкою висохлої шкіри кісточки затріщали й розлізлися під підошвою офіцерського чобота.
Автєєв вилаявся, примостив ліхтар на долівці й почав швидко прилаштовувати на місце витягнуті раніше камені. Він не шкодував вапна, щедро змащував ним уламки граніту, аби стіна, якою назавжди відгороджувався від світу, була міцна й незламна.
Глянув востаннє на тіло дружини, гірко посміхнувся, віддаючи належне чорному гумору каверзної долі. Наостанок їй вдалося добряче поглумитися над ним. Адже тепер доля по-справжньому об’єднала його з Марією. Якщо не душам, то тілам їхнім судилося разом долати нескінченну до незбагненності вічність.
Одна домовина на двох.
Майже ідилія з романтичних казочок для недозрілих дівчаток.
Автєєв зітхнув, дістав револьвер і звів курок. Він почувався майже спокійним. Не від смирення, а від усвідомлення, що йому таки вдалося провести Марію. Ніколи її тіло не лежатиме в освяченій землі родової усипальниці. І його сусідство їй не менш
