поглядом (мені потім Наталка розповіла): мовляв, хто ти такий і чого тобі треба. Шеф образився, зачинився в кабінеті, буркнувши, що зайнятий і його ні для кого немає. А Наталка через кожні п’ять хвилин телефонувала мені на мобільний, який я, вимкнувши ввечері, так і не спромігся увімкнути вранці.
Я Влада не впізнав: стільки часу минуло. І коли цей здоровило накинувся на мене, стиснувши в обіймах, настільки міцних, що почув хрускіт власних кісток, я не те що сторопів – дар мови втратив.
– Славику!!! Сто років тебе не бачив! А ти зовсім не змінився! Не впізнаєш? Це ж я, Влад Єгоркін! Однокласник твій!
– Влад?
Я ледве вивільнився з ведмежої хватки, придивився. Комп’ютер у голові ввімкнувся, запрацював. Коліщатка, чи що там, увійшли в контакт, пам’ять потроху повертала із забуття роки щасливого дитинства. Упізнавання, хоч і з запізненням, осяяло мозок.
– Ти до мене? – більш недоречне запитання вигадати важко.
– До тебе, друже, до тебе…
Його багатослів’я суперечило воскреслим спогадам, але час здатний і не на такі метаморфози. Усі ми змінюємося.
Я не знав, про що з ним говорити. Ми стали чужими й незнайомими. Його минуле ховалося в пітьмі, і я не був упевнений, що її варто розвіювати. Мені був геть байдужий не тільки світ його інтересів, а й він сам. Якби Влад не з’явився зараз, можливо, я б про нього взагалі ніколи й не згадав.
Однак мовчати ставало непристойно.
Зірвалася чергова фраза задля годиться, і замість очікуваної такої ж накликала довгу тираду. Влад розповідав про своє життя, про бізнес, про сім’ю, а я втупився в підлогу й ледь не позіхав. Хотілося, щоб він нарешті виклав причину нежданого візиту, але Влад немов остерігався її зачіпати й заколисував мене непотребом, відтягуючи мить зізнання. Нарешті потік красномовства вичерпався або ж він уловив моє несприймання, затнувся на півслові й покашляв у кулак.
– Я до тебе ось чого…
Він чекав, що я зацікавлюся, дістав для чогось носовичок, покрутив його в руках і сховав назад у кишеню.
Я мовчав – пауза знову затягнулася, згустилася й натиснула тягарем.
– Знаєш… Якось незручно тут говорити… Може, вийдемо, посидимо десь за кавою?
Я не хотів кави, не хотів нікуди йти: роботи було до біса, терміни підганяли, проте сам не знаю чому з готовністю підвівся із-за столу.
Погода не радувала: початок вересня після сухого, гарячого серпня вирішив віддати відсутню вологу. Уже тиждень над містом клубочилися свинцеві хмари, мрячив надокучливий дрібний дощ. Пориви вітру згинали дерева й ганяли сміття по зморщених калюжах.
Незатишно, сиро…
І настрій такий же: тужливо, хоч вовком вий. Безпричинно, просто так, ні з того ні з сього. У такому настрої дедалі частіше замислюєшся над плинністю часу, над суєтністю й даремністю як свого життя, так і того, що відбувається навкруги. Мабуть,
