style="font-size:15px;"> На думці було інше. Я чекав, що ось-ось загляне Влад і скаже, чим закінчилися перемовини. Але так і не дочекався. Однокласник не зволив попрощатися. Відповідно й висновок напрошувався єдиний.
Замість Влада несподівано заглянула Наталка. Несподівано, бо раніше, коли мене викликав шеф, вона послуговувалася селектором. А наш несміливий флірт обмежувався лише багатозначними поглядами в межах приймальні.
– Працюєш?
Вона примостилася на стільці для відвідувачів.
– Я чому зайшла, Славику… – Дівчина почувалася не зовсім упевнено. – Цей твій друг, він якийсь не зовсім нормальний. Ігор Володимирович після його візиту сам не свій. Рве й мече. На мене накричав ні з того ні з сього. Де ти його викопав?
– Він сам мене знайшов.
– У нього покликання таке – приносити людям неприємності? Шеф після спілкування з ним подався до своєї ненаглядної зализувати рани. Не думаю, що він сьогодні з’явиться на роботі.
– Влад йому морду набив?
Хотілося почути ствердну відповідь. Хоч якесь моральне задоволення в набридлій рутині, яку й життям назвати можна лише умовно.
– До цього не дійшло. Але словесно обклав за повною програмою. Тому будь готовий. Роздратування шефа, безумовно, виллється на твою бідну голівоньку.
Я зажурився дужче, хоч і вважав це неможливим. Воістину немає нічого поганого, що не могло б стати гіршим.
Наталка з властивою жінкам прозорливістю вгадала, про що я думаю.
– Славику, ти, головне, не гарячкуй. Шеф, звісно, наїжджатиме, але з часом усе владнається.
Легко давати поради. Але все одно було приємно. Наталка говорила не просто щоб сказати, вона мені щиро співчувала. Я це відчував.
– Спасибі, сонечко, я постараюся…
– Непереконливо. Щось ти геть розкис.
Ще б не розкиснути. Було все добре, усе нормально, і раптом, ні з того ні з сього…
Звідкіля Влад узявся на мою голову? Двадцять років його не бачив і ще б сто без нього прожив. Відчував же із самого ранку, що поганий сьогодні день, має щось неприємне скоїтися. І як після цього не вірити в інтуїцію?
А може, плюнути на все, написати заяву?
Я подумки підрахував фінансові резерви й час, який зможу на них протягнути. Вищої математики не знадобилося: баланс на нулі не сходився, пірнав у мінуси. Комуналка, борги…
З усього випливало, що протягнути міг лише ноги.
«Хоча, – стрельнуло в мозку, – Влад обіцяв заплатити за роботу, і начебто непогано».
Яка йому різниця, приїду я від фірми чи як приватна особа?
Однак інша думка безжально поховала райдужну перспективу: не вистачить у мене нахабства взяти гроші за так. Проклята совісність уже не раз підставляла ніжку, і, можливо, лише через неї я злиднюю.
До того ж де мені шукати Влада? Координат він не залишив.
Отже, усі мої
