й не знаючи навіщо?
– Гаразд, друже, вважай, що домовилися. Ходімо до твого шефа.
Розмова з шефом відбулася за зачиненими дверима. Не для сторонніх вух, коли, крім іншого, ідеться про матеріальне заохочення.
Ігор Володимирович не відмовив собі в легкій помсті за зневагу, з якою мій однокласник поставився до нього під час першої зустрічі. Протримав Влада в приймальні з півгодини, при цьому, як шепнула мені Наталка, термінових справ, крім хіба що ще однієї чашечки кави, у нього не намічалося. Ранкова кава, невідомо яка за рахунком, плюс перегляд пошти. Тому я був майже впевнений, що шеф морочить Владові голову або ж набиває собі ціну.
І те і те – поганий знак. Іноді на Ігоря Володимировича находило й він ставав упертим, немов віслюк. І я не виключав, що витівка Влада може зазнати фіаско, навіть усупереч необмеженим можливостям його гаманця.
Сам же я подумки вже чинно прогулювався розкішним маєтком, іноді з розумним виглядом, немов перли, відважуючи коментарі.
Одне слово, навішував локшину за повною програмою, чим, якщо відверто, відсотків на сімдесят і займалася наша контора. Отож робота за фахом цілком відповідала моїм скромним можливостям.
Під час вимушеного очікування Влад, напевно не звиклий до такого ставлення, нервувався й закипав, немов електрочайник. Наталка, як і належить зразковій секретарці, усіляко намагалася догодити гостеві. Але ні ароматна кава, ні виточена фігурка дівчини не могли здолати панцир мовчазного обурення.
Нелегко мається богам, скинутим з Олімпу й прирівняним до черні.
Нарешті голосно запищав селектор і Влада допустили у святилище шефа.
Я тинявся по приймальні, не знаючи, чим зайнятися: чекати результату розмови чи йти працювати, чого ой як не хотілося. Наталка нишком спостерігала за мною із-за монітора: як кожну жінку, її розбирала цікавість.
І вона не витримала:
– Настирний хлопець твій знайомий.
– Ага, – відповів я, – до того ж багатий до непристойності.
Жінки завжди небайдужі до грошей. Наталка, попри весь позитив, не була винятком. Оченята загорілися.
– Він згадав про тебе й вирішив поділитися? – зіронізувала.
– Схоже на те, – не заперечував я.
– Добрий друг, справжній… А якщо серйозно, що йому потрібно?
Брехати Наталці не хотілося.
– Не знаю, – відповів чесно. – Він довго й нудно намагався мені пояснити, але так і не зумів.
– Інтригує.
Наталка знову сховалася за монітором, довго стукала по клавіатурі, напевно, писала відповідь черговому залицяльникові із соціальних мереж.
Я вже збирався піти, коли знову прокинувся й подав голос селектор.
Ситуація в кабінеті була напружена. Влад зумів упоратися з емоціями й здавався непробивною скелею, на відміну від Ігоря Володимировича. Роздратування шефа відчувалося в усьому: у погляді, яким він мене зустрів, у різких
