я навряд чи був здатний.
Гіркота образи на непокірну пам’ять нахлинула з новою, убивчою силою.
Потім погляд ковзнув на тумбочку, і сумніви частково розвіялися. Поруч із мінералкою була ще одна записка, уже нормальна, написана ручкою на аркушику, вирваному з блокнота.
«Славику, зателефонуй Владові. Він дуже просив».
Я залпом допив шампанське, витер сльози, що виступили від бульбашок. Однак телефонувати нікуди не став. На відміну від Наталки, мені Влад номер свого телефону не залишив.
Розділ другий
Наталка зустріла променистою усмішкою – привітною, щирою, без тіні глузування чи іронії. Мій пригнічений настрій, напевно, потішив її, але вона стійко трималася в рамках добропристойної чемності.
– Спізнюєтеся, юначе, – начебто й не було ганебної для мене п’ятниці, привітала традиційною фразою.
– Так сталося… – Я опустив очі, ковзнувши поглядом по настінному годиннику в неї за спиною.
Велика стрілка трішки переступила за дванадцяту, тож я чи не вперше з’явився на роботі майже вчасно.
– Шеф уже двічі запитував про тебе, а начальників не можна змушувати чекати. Від цього в них підвищується адреналін, який потім щедро вихлюпується на голови підлеглих.
Мені було начхати на те, що думає про мене начальство в особі шефа «Есмеральди». Подумки я підготувався до можливого звільнення й не хотів даремно розтрачувати нервові клітини, які, як твердять, не відновлюються. Більше хвилювала проблема з Наталкою: із нею потрібно бодай порозумітися.
– Наталочко…
Вона відразу розгадала мій намір і рішуче припинила спробу налагодити діалог.
– Шеф чекає, – Її вказівний перст безапеляційно вказав на оббиті чорним дерматином двері з грізною табличкою «Директор». І, коли я слухняно рушив до них, дівчина додала: – Славику, стримуй свої емоції. Настрій у нього не дуже. Перш ніж наламати дров, згадай, що ти маєш право на відпустку.
От розумниця! Міг би й сам додуматися.
Відпочину місяць, за цей час багато чого поміняється. Як у притчі про Насреддіна: або король помре, або віслюк здохне, або я не доживу. Образно, звичайно…
Ігор Володимирович, по суті, на монстра не тягнув, іноді навіть здавався справедливим. Він не підвищував голосу, залежно від настрою бував просто грубий або ж гранично ввічливий. Друге – гірше. Марудною нудотністю йому вдавалося вихлюпувати роздратування на голови підлеглих відчутніше, ніж якби він репетував чи матюкався.
Шеф сидів за величезним письмовим столом, що займав більшу частину кабінету, і в його подобі було щось монументальне.
– Викликали, Ігорю Володимировичу?
Я намагався надати голосу шанобливості й навіть трішки пригніченості, які здавалися мені необхідними в спілкуванні підлеглого з начальником.
– Не викликав, а запрошував, – уточнив він, – до того ж іще півгодини тому.
Я демонстративно глянув на руку. Ні про які півгодини
