стикнулися з ледь уловимим звуком.
– Славику, – сказав потім шеф, – я не вимагаю від тебе зірок із неба, тим паче не знаю, про що взагалі йдеться, але… Але, якщо тобі вдасться з розумним виглядом якомога довше водити клієнта за ніс, підсилювати його тривожність і звеличувати наші заслуги… Одне слово, вішай локшину за повною програмою. Що більше грошей ми з нього здеремо, то більше в тебе шансів – після відпустки, звичайно, – на надбавку до зарплатні.
Я усміхнувся. Подумки, звичайно. Зовні моє обличчя зображувало глибоку увагу, повагу й захоплення прозорливістю й геніальністю мудрого, справедливого начальника.
Відпустку мені оформили швидко. Навіть відпускні видали. Давно я не тримав у руках стільки грошей. Запити мої не перевищували розумного, тож я почувався багатим і щасливим.
Наталки на робочому місці не знайшов, її телефон не відповідав. Сумно. Тим паче що дівчина була потрібна мені не тільки для спільного кавування. Вона, як не парадоксально, стала єдиною сполучною ланкою між мною й Владом.
Тинятися в офісі без особливої потреби здавалося найбільшою нерозсудливістю. Зайвий раз миготіти перед очима начальства, настрій у якого здатний змінюватися радикально без видимої на те причини, було б невиправданою дурістю.
Трішки засмучений, я вийшов на вулицю й уперше відчув себе по-справжньому вільним. Вільним у помислах і бажаннях, нікому нічим не зобов’язаним.
За вихідні розпогодилося, природа після тривалого холодного душу радувала залишками літнього тепла. Яскраво світило сонце, небо було блакитним і безмежним, листя й трава причаровували хоч і змарнілим, але вимитим смарагдом. Асфальт блищав калюжами, які ще не встигли висохнути, у них відбивалася все та сама бездонна синь.
Мені нікуди було поспішати. Незвичне відчуття, але від цього не менш приємне. Грандіозно приємне. Ще повністю неусвідомлене, воно накотило дев’ятим валом Айвазовського й повністю захлеснуло мене.
Сонце припікало по-літньому. Нормальне явище як для вересня, якщо викреслити попередній тиждень, що немов заблукав із холодного листопада, з його пронизливими вітрами й крижаним дощем. Тепер же звичайну погоду сприймали як щось безглузде, і перехожі, парячись у напнутих за звичкою светрах і вітрівках, замість того, щоб насолоджуватися дарованою благодаттю, обливалися потом і проклинали неочікувану спеку.
Очі натрапили на парасольки літнього кафе, і ноги самі понесли до столиків у закутку тихого скверика. Холодне пиво – саме те, що необхідно в таку погоду. І організм охолодить, і настрій покращить.
Хоча щодо останнього все й так було гаразд.
Дарма що робочий час, нестачі відвідувачів у кафе не спостерігалося, але мені пощастило відшукати вільний столик. Уже смакуючи прохолодний напій, я знову набрав Наталку, і цього разу вона відгукнулася на мій заклик.
– Сонечко, мені потрібно багато про що тобі розповісти й про дещо попросити… – розв’язним голосом задоволеної життям і впевненої в собі людини мовив у слухавку, ледве в ній пролунало традиційне «алло».
