style="font-size:15px;"> З брязкотом відчинилися двері, у тамбур вивалився провідник, ще не похмелений, неголений, у забрудненому форменому одязі. За ним, захаращуючи тісний прохід речами, почали підтягуватися мої товариші по нещастю.
Хоча, як знати? Може, якраз щасливі. Не всім же, як мені, добиратися на перекладних. Хтось, напевно, уже майже вдома, подумки смакує ситу вечерю й марить омріяною теплою постіллю.
Я прибрав зі шляху провідника сумку, він, пробурмотівши щось нерозбірливе, прочинив двері. У тамбур увірвалося холодне вологе повітря.
Погода була подібна до настрою – сумна й незатишна. Накрапав дрібний докучливий дощ, який міг тривати вічність.
Тепловоз жалібно застогнав, із надривом заскрипіли букси, поїзд засмикався, немов в агонії, і вагон неохоче зупинився, трішки не дотягнувши до присадкуватої одноповерхової будівлі.
Провідник завченим рухом підняв ляду, що відкривала доступ до сходів, зіскочив на платформу й жадібно підкурив витягнуту з пом’ятої пачки сигарету.
Перон був порожній. Ніхто нікого не зустрічав, ніхто не збирався нікуди їхати.
Разом зі мною з поїзда вийшло кілька пасажирів. Не встиг останній із них торкнутися ногою землі, як тепловоз видав тягучий гудок, провідник поспішно викинув недопалок і на ходу вскочив у вагон, що вже рушив.
Біля будівлі вокзалу під металевим піддашком маячіла самотня лампочка. Вітер розгойдував її, і по перону метушилися примарні тіні.
З мрією про гарячу каву довелося розпрощатися відразу, щойно я підійшов до дверей вокзалу, якщо, звісно, цим словом можна назвати непоказну халупу з облупленими стінами й непрозорими від вікового бруду вікнами. Висячий замок переконував, що ніч, якою б похмурою вона не була, доведеться коротати на вулиці.
Мої пригнічені попутники скупчилися під нешироким піддашшям, що майже не захищало від дошкульної вологи. Світло від ліхтаря ледь досягало скромного притулку, від чого на душі ставало ще менш затишно й більш сумно.
Мені під дашком місця не знайшлося, та я туди й не прагнув. До світанку залишалося кілька годин, на ногах усе одно б не вистояв.
Влад – добряча свиня, міг би й зустріти…
Я перекинув лямку сумки через плече – важка зараза – і, не поспішаючи (куди поспішати?), рушив в обхід будівлі. За рогом було темно, хоч око виколи, тут же закінчувався асфальт. Я послизнувся, ледь не впав у калюжу й повернув назад.
З протилежного боку було світліше. Побачив бетонні сходи зі зламаними бильцями, поруч із ними блищала розмокла протоптана доріжка. Унизу, як не дивно, горіли одразу два ліхтарі – небувала розкіш і виклик цивілізації.
Здолавши сходи, я опинився на вимощеному бруківкою майданчику, імовірно, привокзальній площі, по інший бік якої виднілася стандартна будка автобусної зупинки.
Дощ припустив сильніше, холодний, неприємний. Пориви вітру підхоплювали краплі, жбурляли їх в обличчя.
Бігом я перетнув
