висвічували довгі силуети моїх благодійників, а все навкруги ховалося в тумані.
– Стара, хай йому грець! Звідки вона взялася? Тут кілометрів на двадцять жодної живої душі бути не повинно… – винувато виправдовувався Вася.
– Ти наїхав на неї?
– Начебто ні… – упевненості в голосі водія не було. – Куди ж вона поділася, зараза? Бабусю, ти як, жива? Де ти?
У тумані його крик лунав приглушено, неприродно.
Я дістав сигарету й закурив.
Озброївшись ліхтариком, Вася огледів кузов автомобіля, перемістив промінь на узбіччя. Тільки користі від цього не було жодної: уже за п’ять кроків усе ховалося за молочною ширмою.
– Ти як, не поранився?
– Усе гаразд. Що сталося?
– Пригости-но цигаркою.
Я простягнув пачку. Вася довго не міг намацати сигарету: його пальці тремтіли.
– Бабуся вискочила на дорогу. Ледве встиг загальмувати.
Чи встиг?
Судячи з усього, водій не був у цьому впевнений, тому й оглядав машину так ретельно.
– Васю, а тобі нічого не приснилося?
Кремезний чолов’яга стояв перед бампером і теж димів. На відміну від напарника, він здавався спокійним і відверто глузував із товариша.
– У такому тумані будь-яка бісовщина привидітися може. Дивись, як клубиться, чим не привид старої?
Туман під променями автомобільних фар і справді не виглядав як однорідна маса. Окремі його цівки, немов пара над чайником, здіймалися догори й химерно колихалися. Тож, попри іронію, Коляну було важко відмовити в здоровому глузді.
Ніч, туман, утома – такі фактори цілком могли зле пожартувати з водієм.
Вася, напевно, подумав про те саме. Він трохи заспокоївся, викинув сигарету, але все ж обійшов автомобіль.
Потім іще раз голосно гукнув:
– Є тут хтось?!
У відповідь тиша.
Ні шереху вітру, ні стукоту крапель (дощу, правда, уже не було), ні інших сторонніх звуків. Лише ледь вловиме скрипіння гравію під ногами.
Після пригоди нікому не спалося. Колян димів цигаркою, я пильно вдивлявся в лобове скло. Мікроавтобус ледве повз по розбитому асфальту, туман неохоче розступався під променями, оголюючи лише крихітну частку дорожнього покриття. Збоку пропливали ледь помітні тіні, які з однаковим успіхом могли бути кущами, деревами, телеграфними стовпами чи ще чимось. Усе здавалося нереальним і навіть неземним, неважко було повірити, що ми опинилися в іншому світі чи навіть на іншій планеті.
З думок не йшла примарна стара.
Чи була вона насправді?
А раптом лежить зараз на узбіччі, спливає кров’ю, а ми навіть не потрудилися ретельно пошукати.
Укотре глянувши на мобілку, я раптом зрозумів, що їдемо ми досить довго. Думка про те, що в стресовій ситуації Вася міг забути, де мене висадити, блискавкою пронизала мозок.
– Василю, мені ще не пора
