до шлунку й там вибухнула, накотившись на мене вогненною хвилею. Я відчув давно забуте тепло. Тепло, в існування якого перестав вірити. Зробив іще ковток. Тепер уже відчув смак і зрозумів, що п’ю коньяк. Добрий коньяк, міцний, зогрівальний…
Влад обережно відібрав у мене фляжку, я заплющив очі й миттєво заснув.
Розділ четвертий
Спокій і затишок – перше, що я відчув, коли прокинувся. Прислухався – тиша. Не зовсім тиша: десь перегукувалися птахи, лунали ще якісь звуки, незрозумілі, але приємні.
Стукіт.
Я розплющив очі. Побачив, що лежу на дивані в невеличкій, добре обставленій кімнаті. Шафа, крісло, стіл. Поруч із диваном журнальний столик, на ньому мобільник, ще якийсь дріб’язок, який уночі вигріб із кишень. Підлога вкрита ворсистим килимом світло-коричневого кольору. І вікно, велике, майже на всю стіну, а крізь щілинку в шторі просочувалося сонячне світло.
Невже таке можливо? Учорашній день і наступна за ним ніч поховали віру в гарну погоду та й узагалі в усе добре.
Стукіт повторився. Двері в дальньому кінці кімнати відчинилися, і в отворі намалювалася величезна фігура.
– Мастак ти спати!
Влад підійшов до дивана, присунув столик, умостився в кріслі, дістав із кишені знайому мені фляжку й два пластикові стаканчики.
– Не вставай, – зупинив мене, – ще рано, можеш поніжитися.
Він щедро налив у стаканчики коньяку.
– Це так, для зміцнення здоров’я та підняття бойового духу, – і зареготав. – Аперитив називається…
Слово «аперитив» промовив зі знущанням, немов на дух не переносив цього терміна й вирішив поглумитися над ним.
М’який пластиковий посуд стикнувся майже нечутно, з хрустким скрипом. Напевно, блюзнірство пити благородні напої з такої тари, але байдуже.
– Добрий коньяк!
– Іншого не тримаємо. – Влад задоволено крякнув і знову потягнувся за фляжкою. – Молодчина, що приїхав, Славику. Тільки скажи мені, якого біса ти мене на станції не зачекав?
– Звідки я знав, що ти приїдеш…
– Мені Натка одразу зателефонувала, як тільки ти в поїзд сів.
Ось як виходить: вона для нього вже Натка.
Я відчув укол ревнощів, але не подав виду.
– Я намагався до тебе додзвонитися, але ти чи не відповідав, чи зв’язку не було…
– Ну й гаразд. Головне, що все добре закінчилося. Славику, запам’ятай: ти сюди приїхав як гість, як мій друг і колишній однокласник. Нічого більше, навіть не заїкайся, де працюєш.
– Чому така скритність? Може, розповіси, що сталося?
– Вибач, поки що не можу. Не хочу, аби в тебе склалася неправильна думка. Ти сам роздивися, що до чого, потім поговоримо.
І чого він темнить?
Утім, яка мені різниця, так іще простіше: ні про що думати не треба.
– Як же ти мене відрекомендуєш, крім того, що я твій друг?
– Ти раніше в газеті працював… Проте, – Влад задумався, – журналістом теж не можна, це їх насторожить.
