халат.
Влад суттєво приготувався до мого приїзду, ні про що не забув.
Гарячий душ іще додав настрою. Я загорнувся в халат, повернувся в кімнату. Відсунув важку штору – сонячні промені, немов чекаючи цього, увірвалися в кімнату, заливши її радісним сяйвом. Я прочинив кватирку й із насолодою удихнув свіже повітря, насичене й смачне; воно пахло чимось незбагненно приємним.
Краєвид за вікном відкривався гідний і ні з чим незрівнянний. Як він відрізнявся від того, який я щодня спостерігав із вікна міської квартири. Ні бетонних коробок, котрі лише своїм виглядом навіювали тугу й приреченість, ні асфальту, ні клубів диму, що здіймалися над трубою олійного комбінату, ні натовпу пішоходів, що снували, немов таргани, ні набридливого гуркоту автомобільних двигунів.
Піді мною були акуратні клумби з квітами. Хоч і створені людськими руками, вони, однак, через відсутність правильних геометричних форм мали цілком природний вигляд. Посипана гравієм доріжка, обрамлена кущами самшиту, вела до дерев з уже подекуди пожовклим листям. За ними сонячні промені сліпучими блискітками відбивалися від поверхні ставка, протилежний берег якого здіймався пагорбом і хвилястою лінією стикався з бездоганною блакиттю неба.
Картина, гідна пензля великого художника, і дивитися на неї можна було нескінченно. Вона відволікала, розслабляла, налаштовувала на філософський лад, змушувала забути про все й про час зокрема.
До речі, про час…
Я отямився. Не можна спізнюватися на сніданок. Така недбалість із мого боку здавалася б дуже непристойною.
Задзвонив мобільник. Знайома й звична мелодія видалася недоречною. Навіть не глянувши на дисплей, я поспішив натиснути кнопку, аби припинити шум, що так нахабно порушував гармонію.
– Привіт, Славику!
Наталка!
Несподівано я відчув відстань, яка нас розділяла, і мені стало не по собі. Так хотілося її побачити, доторкнутися до м’якого волосся, вдихнути його п’янкий аромат, відчути смак її губ…
– Привіт, сонечко! Я скучив за тобою…
– Коли ж ти встиг?
Справді, ми ж розлучилися тільки вчора, а здається, відтоді минула вічність. Незрозумілий парадокс часу.
– Як влаштувався? Тебе Влад зустрів?
Знову фамільярність. Чому Влад, а не Владислав Вікторович? Для Наталки мій однокласник – особа стороння, звичайний клієнт.
Чи я помиляюся?
Номер телефону він залишив не мені, а Наталці. Вона завжди могла з ним зв’язатися, тоді як я вислуховував повідомлення автовідповідача…
Рука, що тримала слухавку, спітніла.
– Славику, ти мене чуєш? – Наталка інтуїтивно вловила мій настрій.
– Тріщить у слухавці… – виправдовувався я, хоча розумів, що аргумент непереконливий.
І, немов намагаючись виправдати мене, втрутилася невідома сила й роз’єднала зв’язок. Довго я з подивом розглядав згаслий дисплей, поки не зрозумів, що нічого надзвичайного не сталося. Просто розрядилася батарея.
Дзвінок
