якому Влад зламав щелепу, заслуговував на більш серйозні каліцтва. І посмішка, що передувала мордобою, була дуже схожа на його нинішню.
– Ви, власне, хто такі?
Більш недоречне запитання важко придумати. Але усвідомив це коротун лише тоді, коли Влад, не особливо напружуючись, витягнув його з-за столика і, піддавши в спину рукою, немов воротар по м’ячу, відфутболив подалі від штрафного майданчика. У цьому випадку в коридор.
– Ось так і живемо…
Влад миттєво заспокоївся, витягнув із шафи пляшку коньяку, два келихи, поставив усе це на столик і, відчинивши двері в торці кімнати, наказав комусь невидимому приготувати закуску.
Пити мені не хотілося. Минуло бажання, немов відрізало. Знову накотилася втома, загасила паростки радості, що пробудилися вранці, і затуманила мозок сильніше від алкоголю. І хоч я розумів, що втома не головний винуватець, простіше було звалити все на неї, аби позбутися думок, які нахлинули й роз’ятрили душу.
Мені не подобався будинок, не подобалися його мешканці. Я почувався пригніченим і приголомшеним. Мені було байдуже, що відбувається в цьому гадючнику. Хвилювало лише одне: як давно Влад знайомий із Наталкою і які стосунки їх пов’язують. Решта таємниць мадридського двору нічого, крім усмішки, не викликала.
Влад, не обтяжуючи себе поясненням того, що сталося, мовчки наповнив келихи. Хотів сказати щось на кшталт тосту, але не встиг. Двері, у які нещодавно вилетів невдачливий гість, відчинилися, і в отворі виникла Наталія Володимирівна. Худорлява, струнка, у строгому костюмі, вона втілювала образ суворої вчительки. Усе в ній випромінювало холод і неприязнь.
Колючий погляд ковзнув по мені й зупинився на Владові. Пауза, під час якої теща намагалася перетворити зятя на крижаний стовп, затягнулася й не обіцяла нічого доброго.
– Владиславе, – нарешті зволила подати голос. Він личив її вигляду – тихий, з хрипотою й водночас насичений владною манірністю. – Владиславе, – повторила Наталія Володимирівна, – ви усвідомлюєте свої дії?
– Щось сталося?
Актор із Влада нікудишній. Та він і не намагався приховувати свої почуття. Зовнішня словесна оболонка, якою він спробував завуалювати справжнє ставлення до тещі, жодним чином не позначилася на його обличчі. Більш кислу фізіономію мені навряд чи коли доводилося бачити.
– Владиславе, я не дозволю, щоб хтось, – вона навмисне зробила наголос на цьому слові, самою інтонацією опускаючи Влада нижче від плінтуса, – у моєму домі погано поводився з моїми друзями.
– Шановна Наталіє Володимирівно, хоч я й не зовсім розумію, про що йдеться, але все ж посмію нагадати, що будинок, який ви називаєте своїм, зведений за мої гроші, за мої гроші він утримується, і розважаються ваші гості теж моїм коштом.
Високий стиль давався Владові через силу, він ледь себе стримував.
– Гадаю, вам не варто забувати, що на цьому місці протягом кількох століть було родове гніздо моїх
