за цирк?
Запитання не зовсім коректне, але Влад не образився. Махнув рукою: мовляв, ну його…
Гості повільно виповзали з утроби їдальні. У вітальні ніхто не затримувався, ніхто на нас не звертав уваги.
– Гадючник іще той.
– І так щодня?
– Дякувати Богові, ні. – Влад навіть смикнувся, щоб перехреститися, але вчасно згадав основи наукового атеїзму й передумав. – Не повіриш, Славику, але вся ця комедія влаштована заради тебе. Щоб, так би мовити, познайомитися ближче.
– Добре знайомство, – пробурмотів я.
За спиною заскрипіло – я обернувся. Дівчина в білому халаті викотила з їдальні інвалідне крісло. Тепер я зрозумів причину хворобливої блідості Марини.
– Що з нею? – запитав у Влада.
– Уже рік не встає. Аварія, – неохоче пояснив той.
Доглядальниця підкотила до нас крісло, і ми зніяковіло замовкли.
– Мені приємно було з вами познайомитися, – сказала Марина. Її голос був тихий і слабкий. – Я люблю читати. – Тоненькі губи розімкнулися в подобі усмішки. – Ви якось зайдете до мене? У мене так мало розваг.
– Обов’язково зайду! – пообіцяв я.
А що ще я міг їй сказати?
Марина простягнула руку. Я боязко потиснув її й відчув холод, немов доторкнувся до неживого.
Марина знову спробувала усміхнутися, потім кивнула доглядальниці, і та покотила крісло далі.
– Так і живемо… – зітхнув Влад.
Я не знав, що сказати, як його заспокоїти. І чи була в цьому потреба? Те, що мене вразило й шокувало, для нього було звичним і щоденним.
– У мене в кімнаті завалялася пляшка… – Я взяв Влада за лікоть і потягнув до сходів.
– Та в мене цього добра… Утім… – Він покірно ступив кілька кроків, але потім зупинився.
– Слухай, – сказав, – ходімо краще на кухню, щось перекусимо, бо після такого сніданку шлунок від голоду зводить.
Кімната, яку Влад назвав кухнею, зовсім не була пристосована для приготування їжі. Ні плити, ні кухонного начиння, ні мийки, ні обробних столів, як і інших необхідних атрибутів, я в ній не побачив. Якщо десь тут і готували їжу, то за зачиненими дверима в торці приміщення. Ми ж опинилися в чомусь схожому на невеличкий бар зі стійкою з темного дерева, низькими столиками, м’якими диванчиками, високою, до стелі, заскленою шафою, наповненою різнокаліберними пляшками, холодильником з освіжними напоями й кавовим апаратом, під прозорою кришкою якого височіла гірка коричневих зернят.
На жаль, усамітнитися не вдалося. Святе місце порожнім не буває. Із-за високої спинки диванчика поблискувала лиса маківка одного з присутніх на сніданку. Того, чиє ім’я Влад не згадав і кого схарактеризував коротко й містко: «Прижився…»
Нахлібник, якого через його дрібні розміри ми не відразу помітили, заметушився, чим, власне, і виказав
