я вловив нотки стурбованості, але не надав значення. Хазяйські клопоти, сімейні негаразди – мало що могло вивести його із себе.
Посеред великої кімнати з низькою стелею стояв довгий стіл, застелений білою скатертиною й заставлений посудом. Усі присутні повернулися в наш бік і свердлили нас поглядами. Переважно мене.
– Прошу любити й поважати – мій друг та однокласник В’ячеслав. Він письменник, приїхав погостювати й набратися натхнення.
Слова давалися моєму другові важко: мабуть, він почувався некомфортно.
За столом загомоніли – я вловив лише безладний гамір і не розібрав жодного слова.
– Думаю, надалі ви самі познайомитеся з ним ближче.
Як і належить господареві, Влад зайняв почесне місце в торці столу. Я опинився по його ліву руку. Праворуч від Влада навпроти мене сиділа, імовірно, його дружина – симпатична жінка років тридцяти з блідим, хворобливим обличчям і тонкими, щільно стиснутими губами. Вона втупилась у мене немиготливим поглядом, і я розгубився, не знаючи, як поводитися.
Нарешті жінка змилостивилася.
– Мене звати Марина, – сказала безликим, позбавленим емоцій голосом. – Рада, що ви вирішили в нас погостювати, – і перевела погляд на тарілку.
Я зітхнув із полегшенням.
Стіл був сервірований, як у найкращих ресторанах, хоча посуду й іншого столового приладдя виявилося більше, ніж, власне, їжі. Непомітно виник за спиною офіціант (чи як він тут називається?), поклав на тарілку омлет, додав якийсь салат, наповнив келих чимось рожевим – або соком, або вином.
Напевно, соком, бо їли всі мовчки й тостів не виголошували.
Смаку їжі я майже не відчув, надто незатишно почувався в оточенні незнайомих людей. Поколупався виделкою в тарілці й, помітивши, що на мене більше не звертають уваги, почав непомітно роздивлятися сусідів.
Поруч із Мариною сиділа сухорлява манірна жінка в літах із неприємним зарозумілим виразом на худому, натягнутому, немов маска, обличчі. Її волосся було зачесане назад, через що лоб здавався неймовірно високим. Очі ховалися в глибоких западинах, їх важко було бачити, але вони відчутно випромінювали холод, неприязнь і презирство до всього.
Ледве торкнувшись її поглядом, я здригнувся й поспішив відвернутися.
– Теща! – прошепотів мені на вухо Влад. – Шановна Наталія Володимирівна…
Поваги в його голосі я не відчув.
– Поруч із нею лікар дружини, – далі просвіщав Влад. – Подруга Маринки Тоня. Симпатична зараза, будь із нею обережний: баба голодна, обкрутить і спокусить, оговтатися не встигнеш. Чоловік поряд із тобою – точно навіть не знаю хто. Прижився…
Теща, помітила, що ми перешіптувалися, стрельнула поглядом, і Влад замовк.
Атмосфера ще та, весело, як на похороні. Я не бачив жодного привітного обличчя, не вловив жодної дружньої усмішки. Усі сиділи манірні, серйозні, одягнені бездоганно, по-діловому. Зосереджено копирсалися в тарілках ножами й виделками, немов
