з поглядом Наталії Володимирівни, і, крім звичайного холоду, я вловив у ньому незрозумілу, безпричинну ненависть.
Розправившись зі мною, Наталія Володимирівна нагородила таким же поглядом Влада й, не сказавши більше й слова, гордо пішла.
Якщо я відчував зрозумілу в моєму становищі незручність, то на поведінці Влада візит тещі ніяк не позначився. Схоже, він устиг звикнути до таких витівок і не брав їх близько до серця. Або взагалі не брав нічого близько до серця.
Утім, таким Влад був і раніше, у шкільні роки, – непробивним флегматиком. Він був здатний на вчинок, коли його сильно діставали, але не був здатний на помсту, підступність, на цілеспрямовані дії для підтвердження власної правоти. В останньому він не сумнівався, а якщо так, навіщо комусь щось доводити? Його зовнішнє смирення жодним чином не здавалося слабкістю. Навпаки, його всепрощення сприймали як милостиву поблажливість сильного, упевненого в собі звіра стосовно слабшого й незграбного.
Ось і зараз, варто було Наталії Володимирівні вийти, Влад розплився в усмішці.
– Не будинок, а прохідний двір, – констатував він. – Ніде немає спокою. Ти, друже, не переживай. Зараз підемо до мене, там нам ніхто не завадить.
Він підхопив дужою п’ятірнею пляшку й келихи.
– Будь другом, візьми щось пожувати, – і кивнув у напрямку прикритих дверей, що вели до справжньої кухні.
Кухня, на відміну від решти приміщень, здалася мені крихітною. Довга, вузька кімната, одну стіну якої повністю закривали шафи й холодильні камери. З другого боку, між двома вікнами, стояла електрична плита з чотирма конфорками. Утім, більше, мабуть, і не потрібно. Не роту ж солдатів годувати.
Я відкрив холодильник, дістав шматок твердого сиру, захопив із шафи батон порізаного хліба, кілька пачок солоних горішків. Вирішив, що цього для закуски достатньо, і вже збирався йти, коли погляд зупинився на вішалці.
Звичайна вішалка, на ній висіла уніформа куховарок: фартухи, ще щось, – але мою увагу привернув темний плащ із картатою підкладкою, старомодний, немов його телепортували з шістдесятих років минулого століття.
Я поклав зібраний набір продуктів на стіл, розгорнув плащ. Зовні чорна тканина була в сірих плямах налиплого бруду. А ось і вирваний трикутник із витороченими нитками.
Я дістав із кишені клапоть і приклав його до розриву.
Сумнівів не залишилося.
Стара не привиділася, вона була вночі на трасі, і її таки зачепило машиною.
Розділ п’ятий
Апартаменти Влада займали ціле крило другого поверху.
З просторої вітальні, підлогу якої встеляв м’який килим, вели кілька дверей в інші кімнати. У кутку біля вікна стояв масивний стіл, на ньому був розкритий ноутбук. Уздовж стіни – диван, з протилежної – два крісла з одного з диваном комплекту й журнальний столик із витіювато закрученими ніжками й незвичним різьбленим візерунком.
На стінах
