ми з горлечка по черзі.
Я не міг відмовити нещасній жінці, волею долі прикутій до інвалідного візка. По суті, ми з нею споріднені душі, обоє нещасні по-своєму. Вона від тілесної недуги, я – від душевної травми.
Ціною неймовірної напруги мозкових звивин мені вдалося згадати, що її звати Марина. І, коли це сталося, я почувся впевненіше, немов земля, яка досі погойдувалася під ногами, набула звичної непохитності.
– Вам личить біле вбрання.
Ні до чого не зобов’язальний комплімент припав їй до душі. Рум’янець розлився по щоках. Напевно, нечасто її тішили приємними словами. І метаморфоза, що сталася, остаточно перекреслила перше порівняння з дохлою рибою. Переді мною сиділа приємна, симпатична жінка. Не красуня, але й не без перчика. Тієї живинки, яка з точки зору привабливості означає більше, ніж класичні риси й підігнана під невідомо ким придумані стандарти фігура.
Одягнена Марина була в ту ж світлу блузку, у якій я бачив її на сніданку; з-під товстого пледа, що укутував нижню частину тіла, визирали тупі кінчики спортивного взуття. Світле волосся було розпущене й підв’язане блакитною стрічкою, яка оперізувала лоб, немов обруч.
Блакитний колір пасує блондинкам.
Цієї миті я немов уперше її побачив. Швидкоплинне знайомство за столом й упереджена помилкова думка канули в минуле. Тепер вона постала переді мною в іншій іпостасі. Якби не інвалідне крісло, я ніколи б не здогадався про її фізичну ваду. Усмішка Марини безслідно стирала печать приреченості, притаманну калікам, і жінка одразу перетворювалася на цікаву симпатягу.
– Я десь читала, що всі письменники – п’яниці. Ви перший із їхньої плеяди, кого я побачила наживо, і, схоже, у книжках не брешуть.
У її очах веселилися пустотливі бісики.
– Зважаючи на те, що книжки пишуть письменники, а вони майстри якщо не збрехати, так прикрасити, я б на вашому місці не був настільки довірливим, – підтримав гру.
– Тоді пляшку у вашій руці слід сприймати лише як антураж, необхідний для підтримання іміджу?
– На жаль, ніщо людське мені не чуже…
Я демонстративно згвинтив кришку, ковтнув трішки, ретельно протер горлечко рукавом сорочки й простягнув пляшку жінці. Вона без зайвої манірності взяла її й відпила значно більше, ніж зі скромності дозволив собі я.
Тепер обличчя Марини жевріло не тільки від почутого раніше компліменту. Здавалося, з кожною новою краплею алкоголю в її змучене хворобою тіло вливалося саме життя.
– Чудовий напій, – сказала вона, кілька разів глибоко вдихнула й недбало зітерла долонею сльозинки, що виступили з очей. – Шкода, що мені не можна ним зловживати.
– Зловживати взагалі будь-чим не можна, – відзначив я.
Вона якийсь час осмислювала почуте, від чого її носик зморщився, потім дзвінко засміялася.
– Мудрець ви! Адже головне й справді не у вчинках, а в їх обґрунтуванні.
Настала моя черга задуматися, але я відразу полишив марудне заняття. Узяв простягнуту пляшку
