орієнтуючись на світлі маячки фар, і ледь не стукнувся головою об кузов мікроавтобуса, який несподівано загородив дорогу. Провів долонею по неприємно мокрому металу, намагаючись відшукати дверцята.
– Почекай, зараз відчиню, – пролунав над вухом голос, і я здригнувся від несподіванки.
Вася був вищий за свого напарника. Широкий у плечах, одягнений у шкіряну куртку темного кольору. З короткою зачіскою «під їжачка» й грубуватим обличчям він нагадував класичного «братка» з шедеврів вітчизняної кіноіндустрії. Побачивши таку громадину, я на мить пошкодував про спонтанно прийняте рішення.
– Залазь! – Стінка кузова розсунулася, з чорної порожнечі на мене дихнуло звабливим, по-домашньому затишним теплом. – Зручностей не гарантую, влаштовуйся, як зможеш. На попутників ми не розраховували.
Вася усміхнувся, обличчя його стало добрішим і приємнішим.
– Та вже якось потерплю… Усе ж краще, ніж тут мерзнути, – усміхнувся у відповідь.
– Погодка, звісно, не фонтан, – погодився Вася й зачинив за мною дверцята.
Він повернувся на місце водія, під стелею спалахнула маленька лампочка, яка з незвички здалася сліпучо-яскравою.
Сидінь у салоні не було. Замість них – складені один на один мішки з чимось твердим і круглястим, напевне, картоплею. Лише біля перегородки, що відокремлювала передню частину від салону, знайшлося трохи вільного місця. Мікроавтобус не для пасажирів, але я був і цьому радий.
– Ти мішок стягни й влаштовуйся зручніше, – порадив Вася.
Я так і зробив. Сидіти на картоплі не надто зручно, але все ж краще, ніж на металевій рейці.
– До Бродів ми тебе не доставимо. Там за такої погоди й чорт не проїде. Скинемо біля розвилки.
– А від неї далеко до села?
Вася опустив козирок над головою, подивився на мапу в прозорій плівці, щось підрахував у голові.
– Кілометрів вісім-десять. За кілька годин дотьопаєш.
Його слова мене майже не засмутили.
Я дістав мобілку. Пів на другу. Ну й нічка видалася…
Попри пізній час, вирішив усе ж зателефонувати Владові.
– І не мрій, – побачивши мої потуги, зауважив Вася. – Сюди цивілізація ще не дісталася.
Підтверджуючи його слова, тужливий напис на моніторі сповістив про відсутність мережі.
Відкрилися, впустивши порцію холодного повітря, і тут же закрилися дверцята. Напарник Васі вмостився на передньому сидінні поруч із водієм.
– Їдьмо! – скомандував він і повернувся до мене. – Як тобі купе-люкс?
– Нормально, – відповів я.
– Ну й гаразд, – він дав мені спокій, і я був йому щиро вдячний, бо почувався надто втомленим і розбитим, аби підтримувати безглузду дорожню балаканину.
Лампочка згасла, поховавши мене в майже повній темряві. Двигун м’яко загуркотів, і автомобіль рушив із місця. Деякий час я намагався дивитися в лобове скло, але вид із нього відкривався нудний та одноманітний. Точніше
