почулося розчарування. Чи тільки здалося?
– Майже, але не зовсім.
– Славику, ти мене заморив. Знущаєшся з мене? Якщо так, я зараз піду.
– Тільки не це! – запротестував я. – Сонечко, не йди! Якщо хочеш, я повірю в що завгодно! Лише скажи мені, як ти тут опинилася й звідки в тебе ключі від моєї квартири.
– Зайчику, – голос Наталки пом’якшав до ніжного зі співчуттям. – Ти не пам’ятаєш? Адже ти сам дав мені ключі й сказав, що я можу приходити, коли мені заманеться. І взагалі пропонував залишитися тут назавжди. Може, я недочула чи неправильно зрозуміла?
Напевно, я видавався цілковитим ідіотом. Та що там здавався, я ним був.
У пакеті знайшлися пляшка вина з хитромудрою невимовною назвою, шматок твердого сиру, батон хліба, баночка з оливками, ще щось. Можна було б назвати джентльменським набором, якби йшлося не про даму.
– Коли ти зателефонував, я зрозуміла, що хочеш знову запросити мене в кафе, але мені більше подобається тут.
Мені час було почервоніти й згоріти від сорому. Я ні на хвилину не забував, хто розплачувався за мої шалені замовлення, та й зараз події розвивалися не на мою користь. Справжнісінький альфонс. Але в Наталки все виходило настільки природно й невимушено, що я відкинув сором і відклав непотрібні виправдання на потім.
Телевізор миготів у кутку безсловесними картинками, неяскравий торшер згладжував кольори, приховуючи в тіні зайве й непотрібне, тиха мелодія із колонок навіювала затишок і ще щось неймовірне, чого раніше тут не було. Квартира, яка нещодавно здавалася порожньою й незатишною, ожила, наповнилася чимось немислимо приємним. І не лише музика була причиною того.
– Вип’ємо за те, щоб у тебе все вийшло…
Добрий тост, тільки пов’язувати вечірку з роботою не хотілося б. Чарівність легко зруйнувати, а чи вдасться її потім відтворити знову?
– Поки що повний прокол. Я не зміг додзвонитися до клієнта…
– Ой, я забула сказати головне. Я про все подбала. Владислав Вікторович на тебе чекає. Ось квитки.
Вона потягнулася до сумочки.
– Виїжджаєш завтра поїздом, далі пересідаєш на електричку…
Гарна секретарка в мого шефа. Ні про що не забула…
Я слухав її голос і майже не вловлював слів. Мені приємне було його звучання, і геть не хотілося вдаватися в сказане.
– Гаразд, Славику, я там все докладно записала…
Вона вловила мій настрій, відкинула сумочку й знову взяла келих.
– За нас! – сказала, і від її слів тепло захлеснуло мене.
– Ти сьогодні такий несміливий…
Я обійняв дівчину, притягнув до себе. Її губи розкрилися мені назустріч. Присмачені ароматом вина, вони здалися солодкими. П’янкими, що доводять до нестями. Від таких губок можна й хотілося збожеволіти.
– Мені шкода з тобою розлучатися…
Тоненький промінчик ранкового сонця відшукав щілинку в цупкій шторі, вузькою смужкою перетнув кімнату, грайливо затріпотів
