в мозку. Навіть наявність автобусної зупинки майже не асоціювалася з транспортом. Переважала впевненість, що селище дуже давно вимерло, а вимощена бруківкою площа й будівля вокзалу – лише мовчазні пам’ятники, свідки епохи, яка казна-коли пішла в небуття, щось на зразок римського Колізею. Поїзди прибувають сюди з іншої реальності і, ненадовго зупинившись за звичкою, одразу поспішають назад.
Що за думки?
І все ж сторонній звук, природний у звичній, нормальній обстановці, змусив мене підскочити. Я ледь не впав із незручного сидіння. Дрімота щезла, але в голові прояснилося не одразу.
Думки ще плуталися в лабіринті хитромудрих асоціацій, коли зовні почулися кроки, що чалапали по калюжах. За мить довга тінь навскоси перетнула брудну долівку мого тимчасового притулку. Вона була така величезна, що не вміщалася на підлозі, звертала на стіну й повністю затуляла собою бліду пляму, яка ледве досягала сюди від розташованого на протилежному боці площі ліхтаря.
Але ж…
Від ліхтаря, що ледь здатен пробити завісу вологого пилу, тінь не могла бути настільки виразною й ідеально чорною. Та й світла в моїй будці начебто побільшало.
Чи не бовдур я? Це ж світло від автомобільних фар.
– Ба, та тут привиди завелися. Чоловіче, не спи, замерзнеш!
Нормальний людський голос, гучний, глузливий, здався мені ірраціональним, однак відразу привів до тями й навів порядок у голові.
– Ти хто? – запитав візитер, якого я не міг розгледіти: очі розрізняли лише нечіткий силует.
– Приїжджий, автобуса чекаю.
– Ха! – здивувався співрозмовник-невидимка. – Васю, ти чуєш? От наївний. Тут автобус з’являється раз на тиждень, та й то у великі свята.
– Чого до людини причепився? – відповів йому хрипкий голос. – Роби свою справу, і поїхали. Мені ніколи чекати.
– Угамуйся, поспішайло, нікуди твоя Машка не дінеться. Чи боїшся, що хтось скористається відсутністю чоловіка?
Його співрозмовник лайнувся й замовк.
– І куди прямуєш? – знову звернувся до мене силует.
Я ледве згадав назву населеного пункту. Наталка записала її на аркушику, тільки в такій темряві діставати шпаргалку безглуздо.
– У Кам’яний Брід.
Упевненості в моєму голосі не було, міг і наплутати. Кам’яний чи який там іще може бути брід?
Але, мабуть, вгадав.
– Хай тобі трясця! Так це ж кілометрів п’ятдесят пиляти, якщо не більше.
Я промовчав. Мені нічого було сказати. Його слова про розклад руху громадського транспорту спантеличили. Такого підступу я не очікував.
– Хлопці, – стрельнула ідея, – а ви не в той бік їдете?
Судячи з усього, чоловік задумався.
– Я заплачу, – додав із надією.
Попри бажання, голос пролунав жалібно, не вистачало ще розплакатися. А ситуація патова.
