його побачити, не обов’язково мати пильне око, – пояснив словами попередній жест, після чого додав: – Садівник бісів! – і розсміявся.
Немов сомнамбула, на ватяних ногах я наблизився до диванчика, опустився й потонув у м’яких подушках, від чого розгубленість і невпевненість у собі досягли критичної ваги.
А дива тим часом не припинялися.
Ігор Володимирович відчинив стінну шафу, дістав баночку з розчинною кавою, коробку рафінаду і (якби я стояв на ногах, напевно, довелося б за щось ухопитися) почату пляшку коньяку. Поставивши все на столик, власноруч увімкнув електрочайник, який одразу ж обурено зашипів.
– Є розмова, В’ячеславе… – Шеф забув, як мене по батькові, виникла незручна пауза.
– Можна просто «Славик», – підказав я.
– Славик, так Славик… Ти зараз чим на роботі зайнятий?
Він насипав у чашки каву, не питаючи, кинув по два кубики цукру й налив окріп.
– Ось, – я простягнув йому теку із завершеною історичною довідкою, яку весь цей час не випускав із рук.
– Там усе нормально?
– Зробив, як треба.
Шеф не взяв теку, хлюпнув у чашки коньяку.
– Віддаси Наталці, нехай оформить, як годиться, і відправить клієнтові. Більше, як я зрозумів, нічого термінового в тебе немає?
Я заперечливо похитав головою.
Зазвичай у таких випадках прийнято з розумним виглядом запевняти, що роботи по горло, ледве встигаю розгрібати завали тощо. Але я не став лукавити. Коли вдалося уникнути розмови про звільнення, від належної за законом відпустки я відмовлятися не збирався. Набридло все достобіса, час би й розслабитися.
– От і добре…
Шеф сьорбнув зі своєї чашки, я наслідував його приклад.
– Дістав мене твій знайомий. – Ігор Володимирович скорчив пісну фізіономію. – Не знаєш, що йому від нас треба?
Я знизав плечима.
– Якісь проблеми. Він намагався про них розповісти, але в нього не вийшло.
– Зі мною така ж фігня. А мужик настирливий. Ти давно його знаєш?
– Училися в одному класі. Після школи не бачилися, – відповів я.
– Але грошики, судячи з усього, має? – Очі в Ігоря Володимировича спалахнули жадібним вогнем.
Він був мізкуватим бізнесменом, і особиста неприязнь до Влада з часом відсунулася на задній план.
– Напевно, не бідує, – підлив я масла у вогонь.
– Ти йому говорив про наші розцінки?
– Він не питав. Його це хвилювало найменше.
– Тобто ми зможемо надати йому рахунок за повною програмою?
Шеф надихнувся, дістав із сервізу ще дві чашки й уже туди хлюпнув коньяку. Небагато, але щедріше, ніж у каву. Потім витягнув із кишені пачку «Мальборо», запропонував мені сигарету й закурив сам.
– Від цього з ним нічого не станеться.
– Ми не маємо права втрачати такого клієнта.
Заперечити
