style="font-size:15px;"> Кафе було маленьке, усього на чотири столики. У кутку щось ніби кабінки – огороджений високими спинками диванів, відокремлений від загальної зали простір. Кращого місця для приватної бесіди й не побажаєш. До того ж поруч привітно потріскував вуглинками камін, щедро обволікаючи сухим жаром, ні з чим незрівнянним і по-домашньому комфортним.
Атмосфера, що розслабляла, заколисувала, відвертала від маячні, вдало поєднувалася з гарячою міцною кавою й золотистим коньяком, що поблискував на денці непомірно великих бочкоподібних келихів.
Замовляв Влад: скромно, без надмірностей, суто для бесіди. Хоча «скромно» – поняття відносне. Коньяк не з дешевих, але Влад навряд чи збідніє (що для мене половина зарплати, для нього – кишенькові витрати). Різні в нас вагові категорії.
– Ось такі справи, друже…
Влад сьорбнув коньяку, поморщився: чи напій не сподобався, чи від думок, які його турбували, але все ще залишалися незбагненними для мене.
Я дивився на колишнього однокласника й бачив перед собою чужу людину. Десять років, проведені в одному колективі, канули безповоротно, й уривки спогадів ні на йоту не наближали до пробудження якщо не споріднених, то хоча б дружніх почуттів.
А на випускному вечорі сльози на очі наверталися, ми всі обмінювалися адресами, ділилися планами на майбутнє й не вірили, що зможемо існувати одне без одного. Тепер, із дзвіниці прожитого, наївні юнацькі почуття здавалися безглуздими й смішними.
Скільки нам тоді було? Сімнадцять? З них десять років – більша частина життя – разом. Тепер та більша частина нівелювалася в жалюгідну крихту, незначну й несуттєву.
– У чому проблема?
Я теж сьорбнув із бокала, покатав у роті терпку рідину й лише після цього проковтнув її.
Відмінний коньяк, як на мій смак. Хоча який із мене експерт? Нечасто доводилося куштувати благородне пійло. Зарплата не дозволяла, а охочих пригостити сіренького клерка не так уже й багато. Точніше, геть мало.
– Не знаю, з чого й почати. – Влад знову насупився, тепер уже не від коньяку. – Дурня якась зі мною відбувається. Словами не поясниш. Не можу втямити, що до чого. Містика, одне слово. Або справді все бачу, або до лікаря час звертатися…
– А я тут до чого?
Грубо, напевно, нетактовно, тільки я справді не розумів ні суті проблеми, яку Влад так і не пояснив, ні навіщо я йому знадобився. До медицини я ніяким боком, із приводу містики, звичайно, зачіпки були, але знову ж таки вельми віддалені.
– Я читав у газеті про вашу фірму. Потім дізнався, що ти там працюєш. Славику, для мене ти просто знахідка. Адже не відмовишся допомогти давньому другові?
Ну й загнув! Давнім другом обізвав. Чверть століття ні слухом ні духом, і раптом…
Цікаво, якби мені від нього щось знадобилося, як би він відреагував?
Утім, що за думки? У людини неприємності, а я до слів чіпляюся.
– Може, розкажеш, що сталося?
Влад
