в кишені халата.
Привид зависнув біля протилежної стінки й уважно спостерігав за ним. Він уже не лякав Автєєва, лише пригнічував німим докором. Не очей, їх не було, а якщо й були, розрізнити їх неможливо. Виділявся лише світлий контур, напівпрозора хмарка, що майже зливалася з дерев’яною панеллю.
Але Автєєв знав, що вона там, бачив і відчував її.
Умостився в кріслі, підсунув аркуш паперу. Умочив перо в чорнильницю – воно жалібно скрипнуло, натрапивши на тверде.
– Маріє…
Вона зрозуміла.
Пахнуло приємним зігрівальним теплом, і чорнило вмить розтануло. Повернулися звуки: Автєєв почув, як за спиною в каміні звично затріщало. Ніздрі залоскотав приємний запах смоли й диму.
Від примарного затишку попередні жахи здалися безглуздими, нісенітницею, яку слід забути й не заморочувати нею голову.
Однак привид нікуди не дівся. Він чекав.
Не варто себе обманювати й тішитися даремними ілюзіями.
Автєєв приречено зітхнув, струсив у чорнильницю завислу на кінчику пера краплю й почав писати.
«Грішний я й через це проклятий. Немає мені прощення ні перед Богом, ні перед людьми, ні перед самим собою…»
Букви виходили незграбні: немов п’яні, хиталися врізнобіч і не бажали тулитися одна до одної.
Каяття було щире. Перед смертю негоже лукавити й ублажати себе. Необхідно скинути тягар із душі, і тоді вона, можливо, не зануриться в самісінькі надра, а зупиниться десь на півдорозі, де пекельний вогонь не настільки дошкульний.
Хапання за соломинку й чергова спроба обманути себе. Але ж недаремно кажуть: «Не зогрішиш – не покаєшся, а не покаєшся – не потрапиш у Царство Небесне».
Тільки гріхи бувають різні.
Дві загублені душі. А ще гріх самогубства, який чомусь є найстрашнішим і за мірою покарання переважує навіть убивство.
Нелогічно, проте шукати логіку марно, а зараз і зовсім ні до чого.
Про інші провини – а грішив Автєєв чимало – і згадувати не варто. Сподіватися на справедливість не мало сенсу. Справедливість була проти нього. Розраховувати на помилку також абсурдно.
Сльоза скотилася по щоці, зіскочила з кінчика вуса, розбилася об написаний рядок і чорнильною плямою розпливлася на аркуші.
Кімната вкотре спалахнула від блискавки, гримнуло далеченько й не страшно. Під яскравим світлом обрис дружини розтанув, зник на мить, а потім намалювався знову там, де й був.
Марія чекала.
«Нехай чекає, – зі злістю подумав Автєєв. – Те, що я згодився на її умову, не означає, що я маю поспішати. На той світ завжди встигну. Це якраз той кінцевий пункт, куди запізнитися неможливо».
Демонстративно повільно підвівся й подався до буфета. Ні привид, ні якась інша сила не намагалися його зупинити. Їм теж нікуди було поспішати, у них у запасі вічність.
Рідини в графинчику залишалося на денці. Виливши її в іншу (замість розбитої) чарку, Автєєв повернувся до столу.
Він більше не зважав
