кобила… Що за холерна дурня! Ні, ні, ні! Навіть не беручи до уваги Містле, було б смішним і дурнуватим піддатися йому тільки тому, що я шалію від вигляду вороної кобили, як та танцює на шляху.
Готспорн дозволив їй наблизитися, дивився їй в очі з дивною усмішкою. Тоді знову шарпнув за вуздечку, змусив кобилку дріботіти ногами, обертатися і ступати, наче у танці, боком. Він знає, подумала Цірі, старий лайдак знає, що я відчуваю.
Суча лапа! Мені ж просто цікаво!
– Соснові голки, – лагідно сказав Готспорн, під’їжджаючи дуже близько й простягаючи руку, – набилися тобі у волосся. Вийму їх, якщо дозволиш. Додам, що той жест має стосунок до моєї галантності, а не до перверсійного бажання.
Дотик – і це аніскільки Цірі не здивувало – приніс їй приємність.
Була вона ще надто далека від рішення, але про всяк випадок порахувала дні від останньої крові. Цьому її навчила Йеннефер – вираховувати наперед і з холодною головою, бо потім, як робиться гаряче, настає дивне небажання рахувати, поєднане з тенденцією не звертати увагу на наслідки.
Готспорн дивився їй в очі й усміхався, наче знав, що рахунок – на його користь. Якби він ще не був таким старим, зітхнула крадькома Цірі. Але ж йому вже тридцять, не менше…
– Турмаліни. – Пальці Готспорна делікатно торкнулися її вуха й сережки. – Гарні, але ж – тільки турмаліни. Я б охоче подарував тобі й застібнув смарагди. Більш коштовні й куди зеленіші, оскільки таке більше пасує твоїй вроді та кольору очей.
– Знай, – вицідила вона, дивлячись на нього нахабно, – що навіть якби дійшло до чогось такого, я б зажадала смарагди наперед. Бо ти ж, напевне, не тільки коней сприймаєш як необхідність, Готспорне. І вранці після чарівної ночі тобі б і пригадування мого імені здалося б претензійним. Пес Бурко, кіт Мурко, а панна: Мариська!
– Честю клянуся, – засміявся він штучно, – ти вмієш заморозити й найгарячіші прагнення, Снігова Королево!
– Я мала добру школу.
Туман трохи піднявся, але й далі було похмуро. І сонно. Сонливість була брутально перервана криками й тупотом. З-за дубів, які вони власне минали, вискочили вершники.
Обидвоє вони діяли настільки швидко й так зіграно, наче вчили те тижнями. Зіп’яли і розвернули коней, миттю пішли у галоп, у чвал, у лютий кар’єр, притискаючись до грив, підганяючи коней криками й ударами п’яток. Над головами їхніми зафуркотіли стріли, здійнявся крик, брязкіт, тупіт.
– У ліс! – крикнув Готспорн. – Повертай у ліс! У гущавину! Вони звернули, не сповільнюючись. Цірі пласко і ще сильніше притиснулася до кінської шиї, бо гілки, що шмагали її, розігнану, загрожували звалити її з сідла. Побачила, як стріла з арбалету відлупала тріску з вільхи поряд. Гнала коня криками, кожну мить очікуючи стрілу у спину. Готспорн, який їхав попереду, раптом дивно застогнав.
Вони перескочили глибокий яр, карколомно з’їхали урвищем у тернисту гущавину. Й тоді Готспорн
