Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський страница 23
Я завалила його гіллям і камінням. Аби як, визнаю. Сутеніло, я мусила там переночувати. Бандити все ще крутилися навколо, я чула їхні крики й була вже більш ніж упевнена, що то не звичайні бандити. Тільки не знала я, на кого вони полювали: на мене чи на нього. Втім, я мусила сидіти тихо. Усю ніч. До світанку. Поряд із трупом. Брррр.
– На світанку, – продовжила за хвилину, – від погоні давно й слух щез, і я вже могла вирушати. І мала вже коня. Магічний браслетик, який я зняла з руки Готспорна, і справді працював. Ворона кобила повернулася. Тепер вона належала мені. То був мій презент. Є такий звичай на Островах Скелліге, знаєш? Дівчині належить коштовний подарунок від її першого коханця. Що з того, що мій помер, перш ніж зумів ним стати?
Кобила гепнула передніми копитами об землю, заіржала, стала боком, наче наказуючи дивуватися. Цірі не могла стримати захопленого зітхання при виді цієї дельфінової шиї, прямої і стрункої, але м’язистої, малої, красивої ліпки голови з опуклим чолом, високого клубу, будови, від якої можна було впасти у захват. Наблизилася обережно, показуючи кобилі браслетик на зап’ястку. Кобила форкнула протягло, поклала рухливі вуха, але дозволила взятися за трензелі й дала себе погладити по оксамитовому носі.
– Кельпі, – сказала Цірі. – Ти чорна й вертка, наче морська кельпі. Ти чародійська, наче кельпі. Тож будеш зватися Кельпі. І не стану переживати, чи воно претензійно, чи ні.
Кобила зафоркала, наставила вуха, тріпнула шовковим хвостом, що сягав бабок. Цірі – яка любила високу посадку – скоротила ремені підпруг, обмацала нетипове, пласке сідло без арчака й кулі передньої луки. Допасувала чобіт до стремена і схопила коня за гриву.
– Спокійно, Кельпі.
Сідло, хоч як дивно, виявилося цілком зручним. І з очевидних причин набагато легшим за звичайні кавалерійські.
– А тепер, – сказала Цірі, поплескуючи кобилу по гарячій шиї, – побачимо, чи ти настільки ж швидка, як і красива. Чи ти справжня джанетка, чи проста блендерка.[18] Що скажеш про двадцять миль галопу, Кельпі?
Якби глибоко вночі хтось зумів тихцем підкрастися до тієї загубленої серед мочарів хатинки із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув крізь шпарини у віконницях, то побачив би сивобородого старця, який слухає оповістки кільканадцятирічної дівчини із зеленими очима й попелястим волоссям.
Побачив би, як вигасаючий жар у вогнищі оживає і яснішає, наче у передчутті того, про що буде розказано.
Але не було це можливим. Ніхто не міг цього побачити. Хата старого Висоготи була добре захована серед очеретів на мочарах. На вічно вкритому туманами пустищі, на яке ніхто не відважувався заходити.
– Долина струмка була рівною, годною для їзди, тож Кельпі йшла, наче вихор. Вочевидь, поїхала я не вгору – вниз річки. Я пам’ятала ту особливу назву – Ревнощі. Пригадала, що Готспорн говорив на станції Ґіселеру. Зрозуміла, чому він застерігав мене від того поселення. У Ревнощах
18
Джанетом звався чистокровний кінь, на відміну від блендерки, коня мішаної масті (від англ.