на неї з цікавістю, трохи нахиливши набік голову.
– Будемо вмирати? – запитав.
Цірі йшла, обходячи його півколом. Меч у піднятих розпрямлених руках рухався, підманював, брехав.
Мисливець за нагородами засміявся голосно.
– Умирати! – повторив. – Щуриця бажає умирати!
Обертався потроху, стоячи на місці, не даючи звабити себе у пастку півкола. Але Цірі було все одно. Вона кипіла від люті й ненависті, тремтіла від жадоби вбивства. Хотіла дістатися того страшного старигана, відчути, як клинок врубається у тіло. Хотіла бачити його кров, що хльосне з перерубаних артерій у ритмі останніх ударів серця.
– Ну, Щурице, – Бонгарт підняв заляпаний меч і поплював на клинок. – Перш ніж здохнеш, покажи, що у тобі сидить! Грай, музико!
– Ото насправді кат його зна, як воно сталося, що не позабивалися вони у тій першій сутичці, – розповідав шість днів по тому Никляр, син грабаря. – Дуже хтіли позабивати, те одразу видко було. Вона – його, він – її. Налетіли одне на одного, зійшлися, може, на мить, і пішов дзвін бойовий від мечів. Може, двома, може, трьома ударами обмінялися. Не було людини, щоб могла те порахувати – оком чи вухом. Так швидко билися, пани золоті, що ані око людське, ані слух того розрізнити не могли. А танцювали, а скакали навколо себе, наче дві ласиці!
Стефан Скеллен, званий Пугачем, слухав уважно, граючись нагайкою.
– Відскочили одне від одного, – продовжував хлопець, – але на жодному ані подряпини не було. Щуриця, можна те було бачити, до дідька розлючена, а сичала, наче кіт, як у нього мишу відбирають. А єгомосць пан Бонгарт був цілком спокійний.
– Фалько, – сказав Бонгарт, усміхаючись і вишкірюючись, наче справжній гуль. – Чудово вмієш танцювати й мечем крутити! Зацікавила ти мене, мандрьохо. Хто ти? Скажи мені, перш ніж помреш.
Цірі дихала. Відчувала, як починає огортати її страх. Зрозуміла, з ким вона має справу.
– Скажи мені, хто ти, і дарую тобі життя.
Вона міцніше стиснула руків’я у долоні. Мусила, мусила пройти крізь його блоки, рубанути його до того, як він закриється. Не могла дозволити, аби він відбивав її удари, не могла приймати мечем його випади, не могла вже ані разу ризикнути болем та паралічем, які прошивали й охоплювали при блоках її лікоть і передпліччя. Не могла втрачати енергію на пусті ухиляння від його ударів, що хибили по ній не більше, ніж на волосину. Оминути захист, подумала вона. Зараз. У цій оце сутичці. Або померти.
– Помреш, Щурице, – сказав він, ідучи до неї з виставленим далеко уперед мечем. – Не боїшся? Це тому, що ти не знаєш, як виглядає смерть.
Каер Морен, подумала вона, стрибаючи. Ламберт. Гребінь.
Сальто.
Зробила три кроки й напівоберт, а коли він атакував, не відвертаючи увагу на фінти, крутнула сальто назад, упала у напівприсід і тут же ринула на нього, пірнаючи під його клинок і викручуючи зап’ясток для удару, для страшного удару, підсиленого міцним скручуванням стегон. Раптом огорнула її ейфорія, вона вже майже
