і розпачу: було збираниною паскудних, абияк склепаних хаток під голим, начерно осмаленим схилом котловини. До пожежі Бірка мала форму овалу з центральним риночком, а тепер із небагатьох порядно відбудованих будинків, комори й винокурні сформовано було щось у вигляді довгої вулички, яку замикав фронтон поставленого спільним зусиллям заїзду «Під головою химери», яким управляла вдова Гульой. І вже сім років, як ніхто не вживав назву Бірка. Говорилося: Вогнисті Ревнощі, а частіше й просто Ревнощі.
Вуличкою Ревнощів їхали Щури. Був холодний, похмурий, понурий ранок.
Люди розбігалися по домівках, ховалися у сараях і мазанках. Хто мав віконниці, той зачиняв їх із тріском, хто мав двері, той підпирав їх кілком. Хто ще мав горілку – пив для куражу. Щури їхали ступою, демонстративно повільно, стремено у стремено. На обличчях їхніх вимальовувалося байдуже презирство, але змружені очі уважно розглядали вікна, ґанки і кутки.
– Одна стріла з арбалету! – застерігав Ґіселер, голосно й усім навкруги. – Одне клацання тятиви, і буде тут різанина!
– І знову підпустимо червоного півня! – докинула звучним високим сопрано Іскра. – Землю і воду залишимо!
Дехто з мешканців напевне мав арбалети, але не знайшлося нікого, хто схотів би перевірити, чи не кидають, бува, Щури слів на вітер.
Щури позлазили з коней. Чверть стайє, що відділяло їх від заїзду «Під головою химери» пройшли вони пішки, пліч-о-пліч, ритмічно подзвонюючи і брязкаючи острогами, оздобами й прикрасами.
Зі сходів заїзду, побачивши їх, утекло трійко ревнощан, які гамували вчорашнє похмілля пивом.
– Аби тільки він тут був, – пробурмотів Кейлі. – Бо ми затягнули. Не треба було розслаблятися, треба було сюди хоча б вночі вдертися.
– Дурієш, – вищирила зубки Іскра. – Як хочемо, аби про те барди пісні співали, то не можна зробити це вночі й у темряві. Мусять люди бачити! Ранок – краще всього, бо усі ще тверезі, вірно, Ґіселере?
Ґіселер не відповів. Підняв камінь, розмахнувся і гепнув ним об двері корчми.
– Вилазь, Бонгарте!
– Вилазь, Бонгарте! – підхопили Щури хором. – Вилазь, Бонгарте!
Зсередини пролунали кроки. Повільні й важкі. Містле відчула дрижаки, що побігли по карку й спині.
Бонгарт став у дверях.
Щури мимоволі відступили на крок, підбори високих чобіт вперлися у землю, долоні скочили до руків’я мечів. Мисливець за нагородами свій тримав під пахвою. Таким чином руки мав вільні – в одній тримав обібране від шкаралупи яйце, у другій – скибку хліба.
Повільно підійшов до бар’єрка, глянув на них згори, звисока. Стояв на ґанку, а й сам був великим. Гігантським, хоча худим, наче гуль.
Дивився на них, обводив водянистими очима усіх по черзі. Тоді відкусив спочатку шматочок яйця, тоді шматочок скибки.
– А де Фалька? – спитав невиразно. Крихти жовтка падали в нього з вусів і губ.
– Гони,
