абсолютно несподівано для всіх, навіть для себе самого, стаючи на бік молодого нільфгардця. – Став ти, Любистку, жахливо дражливим. І неможливо не зауважити, що пов’язано те із папером, який ти віднедавна брудниш на біваках шматочком свинцю.
– Факт, – підтвердив вампір Регіс, підкладаючи до вогню березове гілля. – Дражливим зробився останнім часом наш менестрель, а до того ж потайним, неговірким, усе шукає усамітнення. О, ні, принаймні у задоволенні природних потреб свідки йому не заважають, що, зрештою, в нашій ситуації не дивує. Сором’язлива потайливість і дратівливість від чужого погляду обіймає виключно дрібнесенько списаний папір. Чи ж бо у нашій присутності виникає поема? Рапсодія? Епос? Романс? Канцона?
– Ні, – заперечив Ґеральт, присуваючись до вогню й кутаючись у попону. – Я його знаю. То не може бути віршована мова, бо він не лається, не бурмоче й не рахує на пальцях склади. Пише тихцем, а тому то – проза.
– Проза! – Вампір блиснув кликами, чого звичайно намагався не робити. – Може, роман? Чи есей? Мораліте? Най тебе грім, Любистку! Не піддавай нас мукам! Відкрий, що ти пишеш!
– Мемуари.
– Що-що?
– З отих ото нотаток, – Любисток продемонстрував напханий паперами тубус, – постане твір мого життя. Мемуари, що носитимуть назву «П’ятдесят років поезії».
– Дурнувата назва, – сухо заявив Кагір. – Поезія віку не має.
– А як прийняти, що й має, – докинув вампір, – то є вона рішуче старшою.
– Ви не розумієте. Назва означає, що автор твору провів п’ятдесят років, не менше й не більше, на службі Пані Поезії.
– У такому разі то ще більша дурня, – відповів відьмак. – Ти, Любистку, все ще й сорока не маєш. Уміння писати у тебе вбили різками у храмовій інфімі[24] у віці восьми років. Навіть приймаючи, що рими писати ти почав уже в інфімі, своїй Пані ти служиш не більше тридцяти рочків. Але ж я сам добре відаю, бо ти й сам не раз про те розповідав, що серйозно римувати і складати мелодії ти розпочав, коли мав дев’ятнадцять, охоплений коханням до графіні де Стаель. А це дає менш ніж двадцятирічний стаж твого служіння, Любистку. Тож звідки ти витрухнув оте «п’ятдесят» у назві? Чи то має бути якась метафора?
– Я, – надувся бард, – лечу думкою за широкі горизонти. Описую я сучасність, але дивлюся у майбутнє. Твір, який я починаю писати, я маю намір видати за якісь років двадцять-тридцять, а тоді ніхто не зуміє піддати сумнівам титульні розрахунки.
– Ха. Тепер розумію. Як мене щось і дивує, то це запобігливість. Завтрашній день тебе звичайно мало обходив.
– День завтрашній мене й надалі мало обходить, – весело заявив поет. – Думаю я про потомство. І про вічність!
– З точки зору потомства, – зауважив Регіс, – не дуже етичним є починати писання уже тепер, про запас. Потомство за такою назвою має право очікувати твір, і справді написаний із перспективи півстоліття особою, яка насправді має півсотні років знання
Інфімою (від лат.
